Розділ 1.1

До кінця першого семестру я вже могла виконувати більшість простих заклинань. Правда, майже ніколи не так, як планувалося.
Замість освітлення я одного разу викликала з повітря двадцять сім світлячків. Замість сушіння одягу висушила професору волосся. Замість маленького лікувального заклинання змусила пацієнта три години безперервно чхати. А одного разу хотіла викликати легкий вітерець, так в академії з'явився ураган. 

Після цього викладач заклинань попросив мене більше нічого не викликати без його особистої присутності.
Я не ображалася. Власне, мені навіть подобалося, бо щоразу, коли я помилялася, люди сміялися. І я теж.
Тільки іноді, коли всі розходилися і я залишалася насамоті, я діставала бабусин щоденник. Читала його ночами, і поступово дізнавалася, ким вона була насправді.
А одного вечора прочитала напис, після якого вже не могла заснути.

«Якщо колись моя кров прокинеться в моїй онуці, він може відчути її.»

Я перечитала рядок кілька разів. А під ним було написано:

«І якщо це станеться — їй не можна залишатися на Землі.»

Я закрила щоденник.
За вікном шумів вітер. І вперше за весь час перебування в академії я зрозуміла: бабуся відправила мене сюди не просто вчитися.
Вона рятувала мені життя.

***

Наступні місяці я намагалася не думати про нього. Про того, кого бабуся боялася навіть називати.
Удень це виходило легко. Навчання, заняття, гуртожиток, нові знайомі, нескінченні домашні завдання — часу на страх майже не залишалося.
А от вночі було складніше. Особливо після того, як мені почали снитися гори. Ті самі, що я бачила у видінні з каменю. Темний ліс, сніг, і чоловік між деревами. Щоразу він стояв до мене спиною, і щоразу я намагалася підійти ближче. І щоразу прокидалася раніше, ніж могла побачити його обличчя.
Одного разу я прокинулася від того, що хтось стояв біля мого ліжка.
Я різко сіла.
— Хто там?! - спитала я.
У темряві щось ворухнулося. Я схопила перше, що потрапило під руку. Це виявився підручник.
— Я попереджаю!
Фігура захихотіла.
— Аліно, це я.
— Лізо?!
— А хто ще?
— Ти нормальна?! Ніч на дворі!
— Я хотіла перевірити, чи ти спиш.
— І для цього треба було стояти біля мого ліжка?!
— Ти говориш уві сні.
Я завмерла.
— Що я кажу?
— Нічого зрозумілого.
— Точно?
— Ти повторюєш одне слово.
— Яке?
Ліза помовчала.
— «Не знайде».
У мене похололи руки.
— Я це казала?
— Так.
Я нічого не відповіла, а Ліза сіла на край ліжка.
— Ти щось приховуєш?
— Ні.
Вона подивилася на мене.
— Тоді чому ти іноді дивишся на двері так, наче за ними стоїть убивця?
— Може, і стоїть.
— Дуже смішно.
— Я стараюся.
Ліза зітхнула.
— Якщо захочеш розповісти — я вислухаю.
— Дякую.
Вона пішла. Я залишилася сама, і саме тоді помітила, що бабусин щоденник лежить на столі. Відкритий. Але я була впевнена, що перед сном закрила його.
Підійшла ближче і подивилася. На сторінці з'явилися слова, яких раніше не було.

«Не бійся його. Бійся того дня, коли він перестане тебе шукати.»

Я завмерла, а потім слова зникли. Сторінка знову стала чистою.
Я торкнулася паперу.
— Бабусю?
Тиша.
Я закрила щоденник, і більше тієї ночі не заснула.

***

Рік промайнув швидко. Настільки швидко, що я навіть не помітила, як із переляканої дівчини, яка випадково впала на голову ректору, перетворилася на нормальну студентку другого курсу.
Ну… Відносно нормальну студентку.
На першому курсі я навчилася контролювати вогонь. Майже. Воду - іноді. Вітер - якщо дуже не просити. А от землю я категорично відмовлялася чіпати. Після того випадку, коли я хотіла виростити маленьку квітку, а замість неї з-під підлоги виросло дерево, ректор особисто заборонив мені проводити експерименти в приміщенні.
Я не сперечалася. Дерево було красиве, просто трохи заважало проходу.
До другого курсу я вже знала більшість заклинань, хоча чомусь виходили вони в мене не так як треба.

Одного вечора, повертаючись із бібліотеки, я була абсолютно впевнена, що нічого поганого статися не може. 
Я несла стос нових підручників у своїй сумці, і розмірковувала про те, що я все таки перейшла на другий курс.
— Нарешті. - промовила я, коли вийшла на доріжку, яка вела до гуртожитку.

І раптом позаду почулися кроки. Я не обернулася.
— Аліно!
Я закрила очі.
— Тільки не він.
— Почекай!
Я прискорила крок.
— Аліно!
— Не чую.
— Я знаю, що чуєш!
— Тоді навіщо питаєш?
Він наздогнав мене. Високий, самовпевнений і неймовірно дратівливий. Він переслідував мене ще з першого курсу. Я кілька разів давала йому зрозуміти, що він мені не подобається.
Схоже, він сприймав це як виклик.
— Чому ти весь час мене уникаєш?
— Бо мені подобається.
— Що?
— Уникати тебе.
Він скривився.
— Я просто хочу поговорити.
— Ми говоримо.
— Нормально поговорити.
— Я зараз зайнята.
— Ти завжди зайнята.
— Тому що в мене є справи.
Він став переді мною.
Я зупинилася.
— Відійди.
— А якщо ні?
Я подивилася на нього.
— Тоді я застосую магію.
Він усміхнувся.
— Ти не посмієш.
Я теж усміхнулася.
— Ти мене зовсім не знаєш.
Він не знав. І це була його головна помилка.
Він зробив крок до мене.

— Ти справді думаєш, що можеш мене налякати?
— Ні. - я запхала стос підручників у сумку посилену заклинанням простору. — Я думаю, що можу тебе вдарити.
— Магією?
— Якщо пощастить.
— А якщо ні?
— Тоді підручниками.
Він засміявся.
— Ти завжди така?
— Яка?
— Нестерпна.
— Ти ж перший до мене причепився.
Його усмішка зникла.
— Я намагався нормально з тобою познайомитися.
— Рік?
— Я наполегливий.
— Ти нав'язливий.
— Це майже те саме.
— Ні.
Я спробувала обійти його, але він схопив мене за зап'ястя.
Усе сталося за секунду.
Я різко смикнула руку.
— Відпусти.
— Спочатку вислухай мене.
— Відпусти.
— Ти думаєш, що краща за всіх.
— Я так не думаю.
— Тоді чому весь час мене принижуєш?
— Бо ти весь час поводишся як ідіот.
Він стиснув щелепи.
— Добре.
Відпустив.
Я зробила крок назад.
— Нарешті.
— Тільки не кажи, що я тебе не попереджав.
— Про що?
Він підняв руку. Я побачила, як навколо його пальців закрутилася темна магія.
— Що ти робиш?!
— Просто відправлю тебе туди, де тобі буде веселіше.
— Не смій!
Я спробувала поставити захисний бар'єр, але він був швидший. Прямо переді мною розгорнувся портал. Від нього тягнуло холодом.
Я встигла лише закричати:
— Ти ідіот!
Він усміхнувся.
— Побачимо, як ти запам'ятаєш цей урок.
Мене потягнуло вперед.
Я вчепилася пальцями в підлогу.
— Я тебе вб'ю!
— Якщо повернешся!
— КОЛИ ПОВЕРНУСЯ!
Портал рвонув мене всередину.
Останнє, що я побачила, — його перелякане обличчя.
Мабуть, він нарешті зрозумів, що щось пішло не так.

***

Я знову летіла.
Тільки цього разу все було інакше. Не було відчуття, що мене просто переносить.
Навколо вирувала темрява. Спалахували чужі світи.
Я бачила море. Пустелю. Місто, де по вулицях ходили величезні істоти.
Потім усе змішалося.
Мене крутило.
Я закричала.
— Я НЕНАВИЖУ ПОРТАЛИ!
І раптом мене викинуло. Я впала просто в багнюку.
— Ай!
Підвела голову.
Переді мною були гори, але це були не Карпати. Небо мало дивний фіолетовий відтінок. Далеко виднілися кам'яні вежі.
Я повільно піднялася.
— Де це я?
У відповідь почувся крик.
Я повернулася.
На пагорбі стояла жінка. Довге чорне волосся. Темний одяг. В руках клубочилася чорна енергія.
Вона підняла руки. Поле пшениці перед нею почорніло за лічені секунди. Стебла скрутилися. На них виступила чорна гниль.
— Що за…
Жінка засміялася. До неї кинувся старий чоловік у обладунках.
— Зупинися! - на його грудях був якийсь знак. Він підняв меч. — Іменем закону Міжсвіття, я наказую тобі припинити чаклунство!
Жінка лише повернула голову.
— Старий дурень.
Темна хвиля вдарила його. Він упав. Не ворухнувся.
Я прикрила рот рукою.
— Боже…
Жінка повернула голову. І подивилася прямо на мене. Її очі спалахнули чорним.
Я зробила крок назад.
— Тільки не кажіть, що це ще й моя проблема…
Позаду почулися крики.
Я обернулася.
Декілька людей уже бігли до мене.
— Відьма!
— Це вона!
— Схопити її!
— Яка ще відьма?! - я підняла руки. — Стривайте! Я взагалі не знаю, де я!
Але ніхто мене не слухав. Через кілька хвилин я вже лежала на землі зі зв'язаними руками.
І тоді вперше почула фразу, яка назавжди змінила моє життя:
— Спалимо її на світанку.
Я повільно підняла голову.
— Перепрошую?
Чоловік поруч усміхнувся.
— Темних відьом тут не залишають живими.
Я подивилася на чорне поле. Потім на мертве тіло старого чоловіка. І зрозуміла одну просту річ. Мій колишній однокурсник таки здійснив свою погрозу. Просто забув уточнити, куди саме відкрив портал.