Розділ 1

Я летіла.
Саме летіла.
Не падала, не йшла, не переносилася красиво, як у кіно.
Мене крутило і вертіло на всі боки. Сумка била по ногах, волосся лізло до рота.
Я встигла подумати, що це найгірший транспорт у світі. А потім мене викинуло. Прямо вниз.
— А-а-а-а!
Я врізалася в щось м'яке, потім у щось тверде, потім ще раз у щось м'яке. І нарешті я впала на підлогу. Здається...
Запала тиша.
Я лежала, не рухаючись.
— Я жива? - спитала не знаю в кого.
Хтось поруч кашлянув.
— На жаль.
Я відкрила очі. Переді мною стояв сивий, високий чоловік у довгій темній мантії. З дуже сердитим виразом обличчя.
— Ви… - він подивився на мене, потім на книгу, яка впала поруч, потім на кристал, потім знову на мене. — Хто ви така?
Я сіла. Озирнулася.
Навколо була величезна зала.
Сотні людей. Хлопці та дівчата в мантіях.
Свічки висіли просто в повітрі. Величезні вікна. А на стінах — герби.
— Я… - я не знала, що сказати.
Чоловік підняв руку.
— Варто пояснити, чому невідома особа щойно впала зі стелі просто під час урочистого привітання першокурсників.
Я повільно підняла голову. Наді мною справді не було стелі. Точніше, була. Ну як була... саме там ще кілька секунд тому відкрився мій портал.
— Я випадково.
У залі хтось фиркнув.
Чоловік насупився.
— Випадково?
— Так.
— Ви завжди падаєте з порталів випадково?
— Це мій перший раз.
У залі почувся сміх, а я відчула, як червонію.
Чоловік явно збирався сказати щось дуже неприємне, тому я швидко схопила лист і показала йому.
— Мені потрібно передати це ректору.
— Мені? - він простягнув руку.
Я віддала конверт.
Чоловік швидко глянув на печатку, і завмер. Вираз його обличчя змінився. Щойно він був сердитим, а тепер став блідим.
Він ще раз подивився на печатку, потім на мене.
— Звідки у вас це?
— Від бабусі. - тихо відповіла йому.
— Як її звати?
Я назвала ім'я. Чоловік заплющив очі на кілька секунд, а потім тихо сказав:
— Отже… - він подивився на мене так, наче побачив привида. — Він знайшов її.
Я завмерла.
— Ви знали мою бабусю?
Він не відповів, замість цього різко повернувся до присутніх.
— Урочистість продовжити. - потім подивився на мене. — А ви... за мною.
— Куди? - не зрозуміла я.
— До мого кабінету.
— А якщо я не хочу?
Він уперше за весь час ледь помітно усміхнувся.
— Повірте, дівчино, після того, як ви щойно впали мені на голову, у вас уже немає права вибору.
І я зрозуміла, що літо закінчилося, а моє справжнє життя тільки починалося.
Я піднялася з підлоги й почала збирати речі. Книгу, щоденник, кристал, сумку, банку варення, яка якимось дивом пережила міжпросторову подорож.
— Це що? - почувся голос десь збоку.
Я підняла голову. Переді мною стояла дівчина років сімнадцяти у темно-синій мантії і дивилася на банку.
— Варення.
— Ти принесла варення на церемонію посвяти?
— Ні. - я озирнулася. — Воно саме прийшло.
Дівчина засміялася.
— Ти дивна.
— Мені це вже казали.
Я запхала банку в сумку.
Ректор чекав біля сходів.
— Закінчили?
— Так.
— Тоді ходімо.
Ми вийшли із зали. Коридор був величезним. Стіни прикрашали портрети якихось людей.
Я мимохідь глянула на один, і чоловік на портреті раптом підморгнув. Я різко відсахнулася.
— Він щойно…
— Так.
— Підморгнув?
— Так.
— Тут усі картини такі?
— Деякі.
— Чудово.
Ректор ішов попереду, а я ледве встигала за ним.
— Ви справді знали мою бабусю? - він не відповів. — Вона сказала, що академія мене захистить.
Він зупинився.
— Вона сказала це?
— Так.
— Тоді вона була права.
— Від кого мене треба захищати?
Він продовжив іти.
— Це ми обговоримо в кабінеті.
— Від того чоловіка?
Він різко зупинився.
— Якого чоловіка?
Я згадала слова бабусі «Він знайшов мене».
— Того, хто її вбив.
Ректор повільно повернув голову.
— Що саме сказала вам бабуся?
Я переказала йому все. Він мовчав до самого кінця, не перебивав, а потім відчинив масивні двері.
— Заходьте.
Кабінет був величезний. Полички з книгами були аж до самої стелі. На деяких стояли старовинні прилади, глобуси, пляшечки з невідомими рідинами. І величезний письмовий стіл посеред кабінету.
Я сіла на стілець.
Ректор зайняв місце навпроти, поклав перед собою лист.

— Вашу бабусю звали Марія?
— Так.
— Колись вона навчалася тут.
— Скільки їй було?
— Коли вона вступила?
— Так.
— Сімнадцять.
Я здивовано моргнула.
— Як і я?
— Приблизно.
— Вона теж була такою… - я замислилася. — Некерованою?
— Вона була значно гіршою. - ледь усміхнувся Ректор.
— Серйозно?
— Одного разу вона випадково перетворила ректора на жабу.
Я прикрила рот долонею.
— Ні!
— Саме так.
— А він?
— Повернувся назад через три години.
— А бабуся?
— Отримала покарання.
— Яке?
— Мила підлогу в головній залі місяць.
Я засміялася.
— Це чудово.
— Ви дуже на неї схожі.
— Я не перетворювала вас на жабу.
— Поки що.

— Поки що? - я перестала сміятися.
Він відклав лист.
— Аліно, вам потрібно зрозуміти одну річ. - його голос став серйозним. — Ваша бабуся була не просто відьмою. - він подивився мені просто в очі. — Вона походила з одного з найдавніших магічних родів.
— І що це означає?
— Що ваша сила значно більша, ніж ви думаєте. - я мовчала. — І саме через цю силу колись на неї полював темний чаклун.
— Він хотів її вбити?
— Ні. - Ректор похитав головою. — Він хотів її поглинути.
Мені стало холодно.
— Поглинути?
— Її магію.
Я стиснула пальці.
— І він знайшов її?
Ректор подивився на лист.
— На жаль.
— А тепер він прийде за мною?
Він не відповів одразу. Цього разу я вже знала відповідь.
— Так.
Я мовчала, дивлячись на ректора.
— Тоді чому він не знайшов мене раніше?
— Бо не знав, де ви.
— А тепер знає?
— Якщо ваша бабуся сказала правду — так.
Я ковтнула.
— Але я все життя прожила в Києві.
— Саме тому.
— Не розумію.
Ректор підвівся й підійшов до книжкової шафи.
— Після того, як стало зрозуміло, що вашу бабусю не вдасться захистити звичайними методами, ми зробили те, що здавалося неможливим. - він витягнув стару книгу. — Відправили її в інший світ.
— Який?
— Світ без магії.
Я витріщилася на нього.
— І де це?
Він подивився на мене.
— Терра.
Я кілька секунд мовчала.
— Терра?
— Так.
— Тобто… - я ткнула пальцем у себе. — Я терріанка?
— Технічно — так.
— А ви?
— Ні.
Я потерла чоло.
— Мені потрібна кава.
Ректор усміхнувся.
— У цьому світі теж є кава.
— Слава богу.
Він повернув книгу на полицю.
— Ваша бабуся жила там десятки років. Вийшла заміж за людину без магії, але з деякими вміннями. Народила доньку.
— Мою маму.
— Так.
— А потім?
— Магія вашого роду передалася вам.
Я згадала всі дивні речі, які відбувалися зі мною останні тижні.
Вода.
Вогонь.
Видіння.
Дивні відчуття.
— Отже, я справжня відьма?
— Ви відьма.
— І відьмак.
Ректор на мить здивовано глянув на мене.
— Бабуся вам це сказала?
— Так.
— Тоді вона мала рацію.
Я відкинулася на спинку стільця.
— Чудово.
— Чому ви це говорите таким тоном?
— Бо ще вчора моєю найбільшою проблемою був вітчим.
Ректор підняв брову.
— А сьогодні?
— Темний чаклун, який хоче мене з'їсти разом із моєю магією.
— Не зовсім з'їсти.
— Мене це не заспокоює.
Він тихо засміявся. Я вперше побачила його справжню усмішку.
— Ваша бабуся не помилилася, відправивши вас сюди.
— І що тепер?
— Навчатися.
— У вас?
— В академії.
— А якщо я не хочу?
— Хочете.
— Звідки ви знаєте?
— Бо якщо повернетеся на Терру, він вас знайде. - я замовкла. — Тут ви будете під захистом академії.
— А якщо він прийде сюди?
— Не прийде.
— Звідки така впевненість?
Ректор подивився на мене дуже серйозно.
— Тому що він боїться мене.
Я мимоволі усміхнулася.
— Тоді ви мені подобаєтеся.
— Це небезпечна заява.
— Чому?
— Ви мене майже не знаєте.
— Ви щойно сказали, що вас боїться темний чаклун.
— Це не робить мене хорошою людиною.
— А ви погана?
Ректор замислився.
— Іноді.
— Ну, тоді ми порозуміємося.
Він засміявся.
— Аліно, вам сімнадцять?
— Так.
— Тоді вам на перший курс.
— А якщо я старша?
— Все одно на перший.
— Чудово. - я підвелася. — Тільки є одна проблема.
— Яка?
— Я нічого не знаю про цей світ.
— Дізнаєтеся.
— Я не знаю, як тут поводитися.
— Навчитеся.
— Не знаю, де жити.