Пролог

— Я не поїду.
Мама навіть не підняла очей від чашки.
— Поїдеш.
— Ні.
— Аліно.
— Мамо.
Ми дивилися одна на одну через кухонний стіл, і я чудово розуміла: зараз переможе не той, у кого кращі аргументи, а той, у кого більше терпіння.
На жаль, у мами його було значно більше.
— До вступу ще майже два місяці, - спокійно сказала вона. — Ти закінчила школу, всі іспити позаду. Тобі потрібно відпочити.
— Я можу відпочити в Києві.
— Можеш.
— От бачиш.
— Але не будеш.
Я насупилася.
— Звідки ти знаєш?
Мама нарешті підняла на мене очі.
— Тому що знаю тебе.
— А я знаю, куди ти ведеш.
— Куди?
— До бабусі.
На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.
— Саме до неї.
— На все літо?
— На все літо.
Я відкинулася на спинку стільця.
— Мамо, мені сімнадцять.
— Я пам'ятаю.
— Я вже доросла.
— І це я теж пам'ятаю.
— Я закінчила школу.
— Це було б дивно, якби у сімнадцять років ти її ще не закінчила.
Я скривилася.
— Я вступаю до університету.
— Саме тому тобі й потрібно відпочити.
— Я не втомилася.
З вітальні долинув тихий смішок. Я навіть не повернула голови.
— Вадиме, якщо тобі так весело, можеш підійти ближче.
— Я нічого не казав, - озвався він.
— Ти засміявся.
— Мені просто здалося смішним.
— Що саме?
— Те, що ти не втомилася.
Я повільно повернула голову.
Вадим сидів у кріслі з телефоном у руках. Мій вітчим мав дивовижний талант говорити абсолютно звичайні речі таким тоном, ніби робив мені величезну послугу вже самим фактом свого існування.
— Вадиме, - попередила мама.
— Я мовчу.
— От і мовчи.
Я знову повернулася до мами.
— Чому я повинна їхати саме зараз?
Вона кілька секунд мовчала.
— Тому що тобі буде краще.
— Де?
— У бабусі.
— Мамо…
— Аліно, будь ласка.
Я замовкла. Мама втомлено потерла скроні.
— Ти останнім часом постійно сваришся з Вадимом. Тобі не подобається квартира, не подобається, що він постійно робить тобі зауваження…
— Бо він робить їх постійно.
— Аліно.
— Добре.
— Ти сама сказала, що хочеш змінити обстановку.
— Я сказала це після того, як він викинув мої навушники.
— Вони були зламані.
— Вони були мої!
— Вони лежали на підлозі.
— Я слухала музику!
— Ти заснула.
— Це не означає, що їх можна викидати!
— Я куплю тобі нові, - озвався Вадим.
Я подивилася на нього.
— Я не хочу нові.
— Чому?
— Бо це були мої.
Він знизав плечима.
— Як хочеш.
Саме це «як хочеш» дратувало мене найбільше. Ніби все, що я говорила, було дитячою забаганкою, яку дорослі великодушно дозволяли мені висловити.
Мама поставила чашку на стіл.
— Автобус завтра о сьомій.
Я завмерла.
— Що?!
— Квиток уже куплений.
— Ти навіть не запитала мене?!
— Якби запитала, ти б відмовилася.
— Правильно!
— Тому й не запитала.
Я дивилася на неї кілька секунд, а потім не витримала й розсміялася.
— Це шантаж.
— Це материнство.
— Це викрадення.
— Ти сама сядеш в автобус.
— Тобто добровільно-примусове викрадення?
— Саме так.
Я важко зітхнула.
— Добре.
Мама усміхнулася.
— От і чудово.
— Але якщо бабуся змусить мене їсти вареники тричі на день, я повернуся.
— Не повернешся.
— Чому?
— Бо вона змусить тебе їсти чотири рази.
З вітальні знову почувся сміх Вадима. Я показала йому язика.
— Доросла, - пробурмотів він.
— Зате щаслива. - я піднялася зі стільця. — Піду збирати речі.
— Не забудь теплі речі.
— Я їду влітку.
— У гори.
— У мене є светр.
— Один?
— Два.
— Візьми три.
— Бабусю я теж маю привезти чи вона там уже є?
Мама засміялася.
— Іди вже.
Я пішла до своєї кімнати. Тоді я ще думала, що найбільшою проблемою мого літа буде бабусина кухня.
Я дуже помилялася.

***

Дорога до Закарпаття зайняла майже цілий день.
Перші кілька годин я ще активно переписувалася з подругами, скаржилася на маму, ранній автобус, спеку й на те, що водій, очевидно, вважав кондиціонер проявом слабкості характеру.
Потім телефон розрядився. Я подивилася на чорний екран.
— Чудово.
Сусідка на сусідньому сидінні тихенько засміялася.

— Щось не так?
— Все чудово.
— Телефон?
— Помер.
— Зарядки немає?
— Є. Розетки немає.
Жінка показала пальцем униз.
— Там біля сидіння.
Я нахилилася й справді побачила розетку.
— О.
— Бачите?
— Бачу.
— Молодь… - вона похитала головою.
Я під'єднала телефон і знову втупилася у вікно.
Київ залишався далеко позаду. Висотки поступово змінилися приватними будинками, потім полями, лісами, а згодом почали з'являтися гори.
Я притиснулася чолом до прохолодного скла.
Зелені схили здіймалися все вище, ховаючись у легкій серпанковій імлі. Десь унизу блищала річка, а маленькі будиночки тулилися до схилів, наче боялися скотитися вниз.
Я давно тут не була.
І раптом згадала дитинство. Бабусин будинок. Великий сад. Стару грушу біля хвіртки. Річку. І дідуся.
Я заплющила очі. Про нього пам'ятала небагато. Мені було лише шість, коли він помер. Його руки. Сиву бороду. Запах тютюну. Старий дерев'яний посох. І голос.
Особливо голос.
— Не бійся того, чого не розумієш, - часто говорив він, а потім додавав: — Але ще більше бійся того, що вирішила, ніби вже все зрозуміла.
Тоді я вважала це дуже мудрою фразою. Тепер думала, що дідусь просто любив говорити загадками.
Автобус почав пригальмовувати.
— Кінцева! - крикнув водій.
Я схопила сумку.
— Нарешті.
Вийшла з автобуса, поставила валізу на землю й потягнулася.
— Аліно!
Я одразу впізнала голос. Обернулася. Біля старенької машини стояла бабуся й махала мені рукою.
— Бабусю!
Я кинулася до неї. Вона обійняла мене так міцно, що я ледве не задихнулася, а потім відсторонила на відстань витягнутої руки.
— Дай подивлюся.
— Що?
— На тебе.
— Я виглядаю нормально.
— Боже.
— Що?
— Ти схудла.
— Я нормально їм.
— Мало.
— Нормально.
— Ні.
— Бабусю…
Вона забрала в мене валізу.
— Важка.
— Я сама.
— Не вигадуй.
— Там одяг.
— Я бачу.
— І косметика.
Бабуся зупинилася.
— Скільки?
— Трохи.
— Аліно.
— Що?
— Скільки косметики?
— Я не знаю.
— Ти не знаєш, скільки косметики привезла?
— Не проводила інвентаризацію.
— Треба було.
— Навіщо?
— Щоб зрозуміти, скільки тобі насправді потрібно.
— І скільки?
— Нуль.
— Дуже смішно.
— Я серйозно.
— Я теж.
Вона хитро посміхнулася.
— Пішли. Вдома поговоримо.

***

Бабусин будинок майже не змінився.
Старі дерев'яні стіни, велика піч, скрипуча підлога, вишиті рушники й полиці, заставлені баночками, пляшечками та згортками сушених трав.
Я переступила поріг і вдихнула знайомий запах.
— Тут так само.
— Звичайно.
— Навіть запах.
— А куди йому подітися?
— Не знаю. Може, втекти.
— Він тут живе довше за тебе.
Я засміялася.
— Я скучила.
Бабуся на мить замовкла.
— Я теж.
Перші дні минули напрочуд добре. Я гуляла. Допомагала в саду. Ходила до річки. Їла.
Багато.
Дуже багато.
На третій день я вже почала підозрювати, що бабуся має таємний план відгодувати мене до такого стану, щоб назад у Київ я просто не змогла фізично поміститися в автобус.
— Ще одну.
— Я більше не можу.
— Можеш.
— Бабусю, я зараз помру.
— Не помреш.
— А якщо?
— Тоді хоча б ситою.
Я подивилася на вареник, він виглядав невинно.
Я з'їла його.
— Молодець.
— Я тебе ненавиджу.
— Ні.
— Звідки знаєш?
— Бо після п'ятого вареника людина вже не здатна ненавидіти.
Я засміялася.
— Ти жахлива.
— Зате нагодована.
Саме тоді я ще не знала, що справжні сюрпризи чекали на мене зовсім не на кухні.

***

Одного вечора я помітила дивний знак, намальований над дверима маленької комори.
— Бабусю.
— Мм?
— А це що?
Вона навіть не обернулася.
— Знак.
— Я бачу, що знак.
— Значить, усе добре.
— А що він означає?
Бабуся повільно повернула голову.
— Захист.
— Від кого?
— Від усіх.
— Дуже конкретно.
— Найкращий захист — універсальний.
— Від злодіїв?
— Так.
— Від вовків?
— І від них.
— Від комарів?
Бабуся серйозно кивнула.
— Особливо від комарів.
Я розсміялася.
— Ти жартуєш?
— Звичайно.
Але чомусь мені здалося, що не зовсім.
Наступного ранку вона покликала мене до столу. Переді мною лежала купа трав.