РОЗДІЛ 6

– Ти добре подумала?

– Зазвичай, коли так питають, то мають підстави вважати, що ні, – хмикнула я. – Ваші перепитування змушують мене сумніватись.

Було дивно спілкуватись з ним наче рівня, але зараз упир не мав нічого проти цього, чи я просто не перетинала дозволену межу, навчившись балансувати.

– І не дарма, – скривився Кадм. – Я маю сумнів в твоїй спроможності дістатись гуртожитку без чергових неприємностей.

Схоже, слава про мою нелегку вдачу вже мені передує.

– Дякую за довіру, – не стала стримувати сарказм я. – Якщо зустріну ще одного стежника, то у вас буде нагода в черговий раз проявити своє лицарство.

– Краще тобі їх взагалі не стрічати.

– Думаєте, не повірили, що я маю відношення до крижаної магії? – схвилювалась я.

Ці монстри мене дійсно лякали. Хоча кого ні?

– Якби не повірили б, були вже тут, – знизав плечима упир. – Я просто хочу відпочити від халеп, які ти безупинно притягуєш.

А я не хочу?!

– Тому легше самому простежити, щоб ти безпечно діс…

– Вельми вдячна за допомогу, магістре, – щиро відповіла я. На цей раз серйозно і не кепкуючи. – Але змушена відмовитись. Не хочу сидіти у вас на шиї, хоч там, мабуть, і зручно. Та й, бачу, ліміт добрих справ на сьогодні ви вже перевиконали.

Жан розсміявся, хоча очі залишились серйозними.

– Як знаєш, – перестав вмовляти він. – Навіть не думай померти до того, як я знайду Фрею.

Магістр був певен, що шаауші вміють відчувати один одного на відстані. Тому він загорівся пекельним бажанням, аби я скоріше опанувала власну силу та допомогла йому у пошуках коханої.

Це була примарна надія, адже якщо дівчина не з’явилась за стільки років… але я не стала руйнувати ілюзії упиря. Тим більше, що до опанування невідомої мені магії було як до Говерли рачки. А поки мені не завадить союзник. Особливо тоді, коли поряд небезпечні стежники.

– Вашими молитвами.

Я дійсно щиро вдячна була йому за допомогу, але після нашої розмови конче потребувала вільного простору. Трошки самотності не завадить, потрібно було подумати про все, що я тут почула.

В коридорі мені ніхто не трапився. Повечеряла я в кабінеті магістра, який був настільки ласкавим, що навіть нагодував бідосю не тільки казками про шаауші, але й цілком справжньою та навіть смачною їжею. Добре було володіти магією, деякі закляття сильно спрощували побут, і у їдальню бігати не потрібно. Ось чому, мабуть, я занадто рідко бачила кого з викладачів там – користувались власними магічними талантами.

Я ще не минула адміністративний корпус, як почула шурхіт, що змусив мене насторожитись.

«Хто тут?» – традиційне питання з фільмів-жахачок: дурне та не логічне, але дуже кортіло саме його озвучити. Та я стрималась.

Звук лунав з-під дверей, нічим не примітних серед інших.

Я мусила берегтися. Я мусила бути обережною. Я обіцяла магістру не втрапити в халепу. Врешті-решт я сама собі пообіцяла, що тепер буду дмухати на воду та стану непримітною студенткою, яка гризе науку, а не вкорочує собі віку авантюризмом.

Мабуть, саме тому замість того, щоб накивати п’ятами та бігти в гуртожиток, штовхнула ці двері?

Вони ще й відчинилися з неприємним писком, який вдарив по моїх натягнутих, наче струни, нервах.

В приміщенні панувала темрява і тільки в якійсь комірчині жевріло тьмяне світло. Воно пробивалось через щілину між дверима. І причина таємничого звуку, як я здогадалась, також знаходилась там.

Я переступила з ноги на ногу, давши собі з хвилину, щоб передумати, та… пішла у невідомість.

Наче лихий який смикав мене всередині, аби совала свого зовсім не довгого носа у чужі справи!

Добре хоч якусь палицю схопила за зброю – все не з порожніми руками.

Наступні двері прочинилися безшумно, а за ними… у якомусь лахмітті вовтузилось щось не зрозуміле.

– Карина?! – ошаліло видихнула я.

Дівчина перестала закутувались у шматки вовни та гратись якимись клубками пряжі і сполохано зиркнула на мене.

– Як ти мене налякала! – обидві схопились за серце ми.

– Ти що тут робиш? – запитала я. – Це що? Сире м’ясо?

Подруга ніяково сховала миску під ганчір’я, пожувала губами, наче намагалась підібрати потрібні слова та замість цього… гірко розплакалась. Та так невтішно, що в мене серце розболілось.

Я опустилась на коліна, поруч з Кариною, та пригорнула її до себе.

– Ну ш-ш-ш тихо, чого ти? – Ніколи не вміла втішати я, але все одно взялась, адже душа боліла.

Я не могла просто спостерігати за тим, як подруга побивається. Навіть якщо і від неї дивно пахло та вона явно вмощувалась спати в комірці на лахмітті.

– Здається, мене покидає здоровий глузд, – пожалілась Карина, коли трохи перестала схлипувати. Під її очима були синці, ніс набряк, а щоки все ще не висохли від сліз.