РОЗДІЛ 3

– Більше ніколи не намагайся мені допомогти, – прошипіла я Михасі, коли долала чергову калюжу з багнюкою. Лежачи. Чи повзучи? Елегантно, швидко та щоб не забруднитись при цьому, в мене не виходило.

Я задрипалась з ніг і до голови: здається, чистого місця на мені взагалі не залишилось. Не адептка, а справжня свинюка! Хро-хро!

– Але ж я хотіла як краще, – бідкалась сова, нарізаючи кола над моєю головою.

Вона виглядала дуже занепокоєною, навіть літала занепокоєно, але мені на серці легше від того не ставало. Я потребувала  реальних дій, а не пасивної стурбованості.

– Ніколи, – нагадала їй Естер, з якою ми долали смугу перешкод лікоть до ліктя. – Затямила? Ні-ко-ли!

Михася наґоґошилась.  Вона не одразу знайшлась з відповіддю, а коли заговорила, то нічим не змогла нас здивувати.

– Хто ж знав, що все так кепсько вийде? – спробувала виправдатись кепська помічниця.

– Ти! – ми з Естер ледве не знесли птаху власним обуреним криком. – Ти мала знати!

– Але ж… – ледь втрималась у повітрі вона.

– Ти ж справжня знайко у всьому, – гнівно нагадала я компаньйонці. – Так?

– Ну-у… – вперше, мабуть, по-справжньому знітилась птаха.

– Отож бо, – фиркнула дріада.

– Коли я прохала привести когось по допомогу, я не мала на увазі розполохати викладача, не дати йому спокійно спати і привести до бібліотеки, де міс Джу змусила його прибирати розгардіяш, який ми вчинили, до самісінького ранку!

Саме так Михася і вчинила. Коли тільки втратила останню клепку, на яку я покладала такі надії?

– Він здався мені самим нормальним тут! – безпорадно захищалась Михася.

– Нормальним? – ледве дар мови не втратила дріада.

– Тихіше, – попрохала її я. – Від різких рухів багнюка розлітається, я вже втомилась її жерти.

Як не закривай рота, а все одно земля на зубах хрускотіла.

– Вибач.

– Добре, – закотила очі Михася. – Хуртовина стала сильнішою і мене просто внесло у вікно до кімнати викладача. Я не розгубилась і вирішила скористатися ситуацію на вашу користь.

– Це ти називаєш користю?!

– Хто ж знав, що він такий покруч? – обурилась птаха. – Так добре удав з себе нормального!

Я пхикнула.

– Ви так вправно долаєте перешкоди, що ще й розмовляти встигаєте? – пролунав голос Устуса. – Мабуть, потрібно додати навантаження?

Одногрупники, які спостерігали за нашою ганьбою, лишень реготали та потішалися.

«Ух! Почекайте-почекайте, колись і вас не омине участь бути хлопчиками для биття», – хотілося закричати мені, аби цей сміх перестав  вже грати на моїх нервах, але  знала, що нічого не доведу, тому промовчала.

– Ні! –  заканючили ми з дріадою.

– Будь ласка, – зробила благальний погляд я.

Вигляд у мене, я впевнена, був такий, що навіть і каменюка би тріснула від жалощів, але не Устус.

– Ще два кола і жвавіше, – сказав наш кат-перевертень. – З такими темпами ви ніколи нормативів у мене не здасте.

– Та я скоріше здохну, ніж щось взагалі здам, – пробурмотіла я. – Вже ніг не відчуваю, а руки взагалі як не мої…

– Що ви сказали, адептко? – примружився Устус.

– Нічого, два кола, отже два кола, – натягнуто посміхнулась я, а коли викладач відійшов, то навіть зітхнула з полегшенням. Щоправда, повітря віддалося болем у ребрах.

Ех! Я вже і забула, що таке пекельна крепатура, та Устус ось… нагадав. Щоб йому гикалось, поганцеві.

Так-так, саме ведмедю дісталась роль нашого героя-рятівника. Не знаю, чому він зголосився допомогти та ще й не знаючи всіх подробиць, бо Михася не пояснювала, але рятувати було нікого. Коли Устус прибув до бібліотеки ми, мабуть, вже спокійно спали у своїх ліжках.

Перевертень не тільки не здав, що саме ми наробили капості в бібліотеці, та ще й прибрав за нами за дорученням міс Джу. Альтруїзм? Ох навряд чи.

Наступного ж дня під час власного заняття він вирішив спитати з нас за все…

Сім потів з мене зігнав, як не більше! І гадки не маю, за чим душа в тілі трималася… Голова обертом йшла, світ чорнів перед очима та дихання перехоплювало від цих завдань. Та чоловіча гордість потребувала сатисфакції.

Я спочатку зраділа, що смуга перешкод замерзла, як і все на території академії – викладачі почали процес розморожування, але він був довготривалим – та це Устуса не зупинило. З пів години він вогнем поливав землю, за допомогою спеціального артефакту, аж поки «катівня» не набула належного вигляду.

Група застогнала у передчутті пекельних тренувань, але на горіхи дісталось тільки нам з дріадою.

«За діло», – розуміла я, але все одно образливо було до сліз. Та й тяжко, дуже тяжко, як не крути.

Моє тіло точно не було пристосоване до таких навантажень, ні в цьому світі, ні в попередньому. Та це нікого особливо не обтяжувало, тому я стогнала, подумки проклинала минулу ніч і дотепний вибір Михасі рятівників, та долала метр за метром.