ПРОЛОГ

Коридор академії, яку я вже звикла сприймати рідною домівкою, зараз скидався мені ворожим. Велич колон, фресок, древніх стін неймовірно тиснула на мене, наче зібралась розчавити мов якусь дрібну комаху.

Але страху я не відчувала, щось всередині начебто перегоріло. Так я думала доти, доки кругозір не звузився до неймовірної сцени перед очима.

Біля бібліотеки стояли Натан та Амадея.

Я не з тих дівчат, що ревнують без приводу, просто для профілактики. Я взагалі особливо не з тих, хто ревнує. В іншому житті саме так і було. А тут, поруч з Натаном, я і сама змінилась… Радіти чи плакати від того?

Я вже лякалась силі того почуття, що викликав в мені цей юнак. Неймовірно цілюща або руйнівна міць.

І зараз я хотіла розірвати всесвіт на атоми.

Амадея тулилась до дракона, наче то так треба і вона вже повноцінно мала на це право. Може й мала, так?

Її посмішка та кокетливі погляди на принцанутого змусили мене міцно стиснути кулаки. У грудях здійнялось крижане полум’я. Кісточки пальців побіліли, як і капки, що стали мерехтіти перед очима.

Я навіть забула, навіщо сюди йшла та що маю робити, наче кошеня, якого жбурнули в річку: випливе чи ні…

Але сильніше за все мене вразив не флірт дракониці, а те, що Натан це все їй дозволяв. Він дивився на дівчину з легкою самовдоволеною усмішкою та, здавалось, справді насолоджувався її увагою.

Він… що? Насолоджувався?

Після всього, що між нами було?!

Після всього, що він мені говорив? А як же його слова кохання, обіцянки, що не скривдить?

Невже це тільки для мене виявилось серйозним почуттям, а для нього проста гра? Невже всі ті слова, пестощі, обіцянки… Не вірю.

Не вірю? Чи…

Мене наче в живіт хто відкопилив.

Адже десь всередині себе я завжди знала, що такий як Натан не може бути з такою, як я. Що це все недовговічне, що казок не буває. Але як же хочеться, щоб навпаки!

Я навіть протерла очі – а раптом помиляються – та ні, омани не було. Натан і Амадея воркували наче голубки і зовсім не помічали моєї присутності. Здавалось, вони взагалі нічого навкруги не помічали.

Принцу не потрібно було мене захищати. Навіть холодовий вбивця не становив для мене такої небезпеки, як сам Натан. Тільки він тримав моє серце в руках. Тож чому не подумав, яке воно безпорадне та крихке?

– Натане… – хрипко, з притиском видала Амадея, ластячись до хлопця кішкою. Вона провела долонями по його грудях, легенько царапнула нігтями шию… – Хочеш?

Я заскреготіла зубами.

– Хм-м…

– Хочеш? – повторила дракониця.

Дівчина запропонувала йому яблуко. Червоне, рум’яне, привабливе. Амадея взяла на себе роль Єви чи, може, змія-спокусника, а Натан…

Натан повторив помилку Адама, заковтнув наживку.

Він взяв яблуко, смачно надкусив його, та прожувати не встиг. Дракониця затулила його уста своїми.

– Нат… – я не встигла домовити.

В мене серце зупинилося.

Цей пристрасний поцілунок вибив землю у мене з-під ніг. Я сіпнулась, наче раптом втратила опору… Перед очима все пливло.

Щоправда, Натан і Амадея ніяк не стирались з пам’яті, наче їх поцілунок записався на внутрішній стороні моїх повік. Гидко!

Одна справа здогадуватись, ревнувати до примарного майбутнього і зовсім інша – бачити, як твої мрії розбиваються на друзки.

«Такі, як ти, тільки на роль коханки і згодяться, – знову лунали в моїх вухах образливі слова. – Королевами стають інші».

– Інші, – пожувала губами я. – Не такі як я…

В двох світах ще ні разу мені не було так пекельно, як зараз. А я ж вже трохи пожила в світі людей. Мене ображали, зраджували, підставляли… Але щоб все навколо одразу почорніло від неймовірного болю, голова запаморочилась, тіло стало ватяним, наче хто всі кістки переламав, а серце кровило…

Ні, такого в мене ще не було. Я б запам’ятала.

Якби вижила.

Бо, здавалось, такі поранення точно несумісні з життям.

Я всього на мить заплющила очі та… втратила контроль над магією. А стінами вже повзла крижана крихта. Пішов сніг.

Навіть артефакт не спрацював.

– Ні, – пискнула я. – Тільки не зараз.

Якщо хочу нормально жити – повинна тримати свій дар та істинну сутність у таємниці. А зараз над нею, наче сокира, нависла небезпека.

– Дано? – сіпнувся Натан.

Його очі розширились у подиві.

Я позадкувала та ледве втримала рівновагу. Туфлі сковзали по тоненькій кризі, яка вкрила підлогу.

Амадея дивилась на мене переможницею. Королевою. Вона тріумфувала на уламках мого ілюзорного щастя.

– Дано! – гукав Натан.

Він теж боровся з кригою, аби скоріше дістатись до мене. Та я не хотіла його бачити і чути, і знати…