Ми завернули за ріг вулиці і побігли дорогою вниз.
– Пригальмуй, – вчепилась у мою руку Карина, вона ледве дихала від напруги. – Не можу більше.
– Втекли, як гадаєш? – обернулася я.
Погоні за нами не було.
– Не знаю, – втерла піт з чола подруга. – Але якщо ми зараз не сповільнимо темпу, то я точно здохну.
У мізерному світлі від вуличних ліхтарів обличчя Карини було погано видно, але мені не потрібно було гарного освітлення. Я чудово розуміла, що ми обидві в поганій фізичній формі після праці на скупиндю Морха.
За одним винятком, що моя каторга тривала місяць, а Карина батрачила – дванадцять із хвостиком. Та й помолодшала я не лише зовні, почувала себе так само, а подруга...
Вона слабшала. Це було видно неозброєним поглядом. З кожним днем жінка виглядала дедалі гірше, ніби сам чужий світ висмоктував із неї всі сили.
Я не знала, чим допомогти. Особливо за тих умов, що в нас були.
– І так легко відбудешся, залишивши мене одну? – Перевела все на жарт я. – Не вийде.
– Ха-ха, – скривилася Карина.
Ми перейшли на крок.
– Ну як ти? – Запитала я, як тільки ми звернули в найближчий провулок. Треба було загубитися в місті, а не йти прямою, де нас будь-кому охочому добре видно.
– Серце торохтить у скронях як шалене, наче назовні проситься, – шумно видихнула Карина. – Ноги не слухаються, все тіло тремтить…
– Це від викиду адреналіну в кров, – впевнено висловилася я, наче справжній знавець у таких справах. – Минеться, потерпи трошки.
– Досі не вірю, що ми це зробили, – похитала головою подруга.
– Ми це зробили, – хмикнула я. – Зараз головне – заховатись десь і не потрапити на очі патрулям, які перевіряють дотримання комендантської години. А потім відшукати віз торговців і пробратися безквитковими пасажирками, щоб дістатися з одного міста до іншого.
– Взагалі не проблема, – нервово хихикнула Карина. – Для Рембо.
– Успіх нарешті на нашому боці. Ти ще не зрозуміла? – Показово вдавала з себе хоробру я.
Одразу після моїх слів почувся… вибух.
Від несподіванки та сили звуку ми з Кариною навіть присіли, накрили голови руками, аби уберегтися від небезпечної хвилі. Потім обернулися. Небо з того боку, де розташовувалася забігайлівка троля, рясніло червоними сполохами.
– Ми не тільки зганьбили Морха, а й таверну його рознесли, – схопилася за голову жінка, недовірливо вдивляючись у багрянець.
– Туди їй і дорога, – мстиво пирхнула я. – Ходімо.
Мені довелося міцно взяти Карину за руку і мало не потягти за собою, настільки приголомшеною вона виглядала.
– Як гадаєш, ми й троля разом із «Авадаго»… того самого? – За якийсь час пискнула подруга.
– Навіть думати про це не стану, – уперто підібгала губи я. – У мене зараз є важливіші завдання, ніж тортури совістю чи почуттям провини.
– А якщо ми його вбили?
– Живий він чи ні, а нас зараз, напевно, почнуть шукати, – прискорила крок я. З успіхом це я точно погарячкувала, він нам тільки шкірився, ніяк не посміхався. – Тому треба зосередитися, щоб не прогаяти шанс на порятунок.
– Ніколи не думала, що перетворюсь на вбивцю, – прошепотіла Карина, чим тільки сильніше мене розлютила.
– Зберися! – Прошипіла я їй в обличчя, струснув за плечі. – Ти хочеш звідси вибратися або, може, батрачити на троля – межа твоїх мрій? Вже забула, як він із нами поводився?
– Ні, але…
– Як із рабами, – процідила я. – А я вільна жінка, і хочу тобі нагадати, ти, Карино, теж. Так що втягни шмарклі, сховай усі непотрібні емоції в далеку коробочку та борись.
Погляд подруги раптом став осмисленим.
– Так, ти маєш рацію, – підібгала губи вона. – Я просто вже втратила будь-яку надію на краще, виявила покору злу, але так не можна.
Корчити з себе сильну і незламну мені було дуже складно. Я теж хвилювалась, теж боялася, теж боролася з розгубленістю, але комусь у нашому тандемі треба було керувати, тому цей тягар ліг на мої плечі.
– Щоб більше не сміла нити, зрозуміла?
Карина кивнула.
– А у нашому світі я була бухгалтером, знаєш? – Через деякий час поділилася жінка.
– Ні, ти не казала.
– Все у цифрах, звітах своїх сиділа, навіть на підвищення зарплати подати соромилася, а тут…
– А тут у тебе почалося нове життя, – сказала я. – Поки що лише гірше за колишнє, але все можна змінити. Я в це вірю.
– Поруч із тобою і я починаю вірити, – посміхнулася вона. – Є в тебе якийсь…
– Що?
– Дар переконання, чи що. Не знаю.
Я хмикнула. Все ж таки минуле життя – чомусь зараз моя історія у своєму світі і цьому сприймалися як дві паралельні лінії, які вже ніколи не перетнуться, – накладало відбиток на теперішнє.