РОЗДІЛ 5

– Дано, а може, не треба? – Поклала долоню мені на спину Карина. – Ти тільки погіршиш наше становище.

В її словах безперечно була якась логіка, тільки ось мене зараз це не зачіпало. Я керувалась емоціями.

Я втомилася терпіти. Я втомилася боятися. Я втомилася почуватися порожнім місцем.

– А мені здається, що гірше, ніж уже є, все одно не буде, – підібгала губи у відповідь я.

В середині мене горів такий яскравий вогонь, що я не могла зупинитися. Дуже хотілося помсти та справедливості, про яку в цьому світі, мабуть, взагалі не чули.

– Краще допоможи мені, – пропихтіла я. – Так роз'ївся, що з місця не зрушиш.

– Я про це точно пошкодую, – пробурчала собі під ніс подруга, але взяла Морха за руки.

– Ти пошкодуєш, якщо не діятимеш, – видала я. – Чи ти все ж таки не проти покарання?

– Що?

– Може, ти з цих? – продовжила зачіпати її я.

– Кого? – одразу насторожилася Карина.

– Садо там чи мазо та інші жорсткі спокуси, ні?

– Що за дурниці, – скривилася жінка.

Зате мої слова надали їй належної мотивації, щоб почати активніше допомагати.

Поки Морх був не при собі, ми його дотягли до шафи.

– Що ти робиш? – Ошаліла Карина, як тільки я почала стягувати сорочку з цього зеленого борова.

Ну хряк, хряк, точно! Жирний, неприємний, з іклами і жахливим характером, до пари зовнішності.

– Допоможи мені його роздягнути, – скомандувала я. – Чого ти застигла?

– Навіщо це?

– Тому що нагота його стримає, – закотила очі я, дратуючись на нетямущість подруги. Але майже відразу додала: — На якийсь час. Напевно.

– Ніколи не бачила, щоб таке гальмувало. Особливо чоловіків.

Натан тому був приклад, але... я все ж таки сподівалася на удачу.

– Коли Морх прийде до тями, то не стане активно кликати на допомогу. Натомість спробує вивільнитися сам, аби уникнути ганьби. Як же! Шановного троля так принизили порожні чужинки, без крихти магії. Розділи, а може, й поглумилися, – пирхнула я, всього на секунду уявив морду троля, коли він прокручуватиме такі сценарії в голові. – Це дасть нам фору, аби втекти.

– Куди втекти? Для попаданців у Кассіорії немає теплого та безпечного місця.

– Спочатку втечемо від озлобленого троля, потім вирішимо куди.

– Ти підписуєш нам смертний вирок, – сказала Карина, але все ж таки почала мені допомагати. Мабуть, від безвиході.

– Можна подумати, те, як ми існуємо зараз, взагалі схоже на життя, – закотила очі я. – То що ж ти втрачаєш, якщо ризикнеш?

Подруга хмикнула, але крити їй не було чим. Просто тому, що правда була за мною.

– Давай швидше, – шикнула через якийсь час Карина. – Інакше ми дочекаємось, коли цей гад прокинеться, і нікуди поспішати вже не треба буде.

Удвох ми скоріше впоралися з його одягом. Потім, наскільки могли, міцно зв'язали Морха по руках і ногах, а в рот засунули кляп. Їм стала його ж білизна. Червоні труселя у білий горошок.

– Естет, – прокоментувала я вибір спідньої білизни хазяїна.

Потім ми засунули Морха до шафи і забарикадували дверцята тумбою.

– Все, – втерла піт з чола Карина. – Тільки він все одно звільниться, за допомогою магії.

– А чи не ти мені казала, що цей троль має проблеми? – хитро примружилася я. – Недарма ж він торгує забороненими артефактами, прокачує  свій слабкий потенціал.

– Казала, але…

– Я зняла з нього всі підвіски, каблучки, кульчики, – продемонструвала я своєрідне багатство подрузі. – Більше нічого, що може бути артефактами, на ньому немає.

– А ти хитра, Дано, – зраділа Карина. – Я знала, що зовнішність найчастіше оманлива, але щоб так… На вигляд невинне янголятко, а насправді справжня дияволиця.

У її голосі чітко вловлювався захват.

— А тепер нам варто поквапитися, — потягла її за руку я. – Тікаємо!

– У тебе є план? – поцікавилася подруга, коли ми спускалися сходами.

– Щось придумаємо.

Хоч візуально Карина і виглядала старшою, але саме я відчувала на собі відповідальність за все, що відбувалося з нами.

Я й гадки не мала, куди вирушати далі в цьому абсолютно непривітному світі, але точно знала одне: тут залишатися нам більше не можна.

– Значить, плану в тебе немає, – правильно зрозуміла мою відповідь Карина.

Наша втеча зупинилася, не встигнувши до ладу початися. На першому поверсі таверни, коли нам дорогу заступила трійця демонів – саме тих, появу яких я зовсім нещодавно проігнорувала.

– І куди ж ми так поспішаємо? – запитав один із них – із чорним, як смола, волоссям та очима кольору весняної зелені.

Він був високий, плечистий і вродливий, як грецький бог. Втім…