РОЗДІЛ 4

Я чекала на якусь розкішну велику залу – розподільник же. Іномирський. А потрапила…

Загалом, вляпалась я в цьому світі по вуха, давно це вже стало зрозуміло.

Розподільником виявилася тісна кімната з низькими стелями, метри три завширшки і шість завдовжки. Темна – без вікон, брудна та сира. Тут смерділо пліснявою і... немитим тілом.

Щойно я тут опинилася, як мене відразу ж почало нудити. Голодний шлунок заціпило, голову повело, перед очима замиготіли темні мушки, кинуло в піт…

– Май на увазі, зіпсуєш підлогу – сама за собою і прибереш, – тут же сказала мені гномка, яка встигла тонко помітити мій поганий стан.

Я зиркнула вниз – підлога теж не надихала чистотою. Тут було так брудно, як іноді й в хліві не буває.

– Я не наймалася за чужинцями підтирати, – тим часом продовжувала бурчати Обра.

– Хіба за нами треба підтирати? – Спробувала захиститися я.

– Тут всяке буває, – хмикнув Годрик.

– А у чужинців чомусь слабкий шлунок та нерви, – хитро зауважив Тралик.

Уся трійця дивилася на мене як на істоту другого сорту, і це вже стало набридати. Я звикла зовсім до іншого відношення. Але качати права поки що не поспішала, коли не тямиш, як-то кажуть, то й не берися…

– Вставай сюди, – скомандувала гномка.

Вона підвела мене до... пісуару з чорного в дрібну білу крихту каменю.

– Точно сюди? – перепитала я, чим чомусь тільки розлютила Обру.

У неї не тільки зовнішність була відразливою – голос грубий, бородавки на носі, брови, які не знали пінцету, а й характер зовсім не із цукру. Та ще й рука важка. Я на власному досвіді відразу в останньому переконалася. Гномка хоч і була в половину мене на зріст, але за допомогою магії якось миттєво спритно підстрибнула, щоб дати мені образливий потиличник.

– Ай!

– У себе вдома будеш язиком молоти, а тут слухай, що кажуть, і не сперечайся. Довше проживеш. Можливо. Або ні.

Я стиснула щелепи – тільки-но зуби в порошок не витерла – і кивнула.

«Покірне теля дві матки ссе, а дідько лисий одної не виссе», – любила говорити моя мама, але ось у мене цієї покори ніколи не було. Тепер, певне, в іншому світі спробують навчити…

– Тримай руки тут. – Обра показала мені заглибини, які були з обох боків дивної споруди. Довелося послухатись. – А голову пхай прямо в посудину.

І тут як я себе не примушувала, а все одно загальмувалась.

Ну не могла я засунути голову туди, де сморід очі виїдав! Це було надзавданням для мене.

Мабуть, попаданці не раз уже використовували цю своєрідну посудину… за земним прямим призначенням.

– Це справді потрібно? Дуже-дуже? – ризикнула засумніватися я, ледве стримуючи нудоту. І знову отримала потиличник замість відповіді. – Гаразд.

Я глибоко вдихнула, затримала подих і засунула голову в пісуар. Як до урвища стрибнула, от справді.

– А тепер дивись уважно, – скомандувала гномка.

Дивитись не було на що.

Навіть коли за моєю спиною почувся якась тріскотнеча, нічого не змінилося. Хіба що жовта рідина стала менш каламутною і в ній проступило моє зображення, від вигляду якого я роззявила рота. Ні, страшком я несподівано не стала, хоч нещодавно й наслухалася таких компліментів від гусені, але пів життя точно відмоталося назад…

Я виглядала так, як у свої далекі сімнадцять… Юною безневинною молодицею з очима оленя, алебастровою шкірою, пухкими губками бантиком, точеними вилицями та копицею волосся кольору стиглої пшениці.

– Чого заклякла? – Потягла мене за комір гномка. – Усе вже закінчилося.

– Закінчилося? – отетеріло перепитала я.

Не те щоб я шкодувала про втрачені роки – яка жінка не мріє раптом помолодшати, але це виявилося настільки несподівано, що дух захоплювало.

А ще мені стало цікаво: чи я спочатку виринула тут жовторотою, чи це вплив цього світу? Чи, може, повітря тут омолоджує чи стрес так позначається?

Хоча, якщо згадати, якими очима на мене дивився Натан, навряд чи дракон так надихнувся б моєю зрілою версією. Ні, я, звичайно, була вогонь-баба – зірка телеекрану, але завжди мала здорову самооцінку. Вразити дракона точно б не змогла.

– Думаєш, ми до ранку з тобою вошкатись будемо? – пирхнула гномка. – Вердикт зрозумілий: магії немає.

«Як немає? Як це? – Подумки обурилася я. – А вчорашні вогняні крила чим тоді були, якщо не магією?»

Але розповідати Обрі про свою пригоду з драконовим принцом я застереглася. Навряд чи це принесе мені якусь користь, хіба що тільки гірше зробить.

– Порожня, – хмикнув Тралик. – Як я й думав.

– У чужинців інакше і не буває, – знизав плечима Годрик. – Навіщо тільки щоразу влаштовуємо ці перевірки?

– Начальство наказало влаштовувати, то хто ти такий, щоб сперечатися? – насупилась жінка. – Видадуть закон ногами догори їх прив'язувати на ганебних стовпах – теж виконуватимемо. Не нашого розуму питати «чому» і «для чого», а робити свою справу.