53. За крок до істини

Віктор підвівся зі свого крісла та звично глянув на годинник - до наради залишалося десять хвилин. Аудитори розглядали надані документи вже кілька днів, а служба безпеки вишукувала нові зачіпки в електронному обігу. Принаймні так сказав знайомий Дара з ІТ-відділу.

- Якщо риють так довго, то щось таки знайшли. Не схоже на звичайне затягування, - пробурмотів чоловік та підхопивши записник зі столу вийшов зі свого кабінету.

Всі присутні відірвалися від своїх справ та поглянули на нього. На обличчях чоловіків читалася суміш занепокоєння та надії. Такого тиску чужих сподівань керівник цього відділу не відчував вже дуже давно. Про те, що черговий розгляд її справи сьогодні, Ользі пан Коломійченко вирішили не повідомляти - нехай відпочине, однак всі присутні були добре обізнані щодо того, куди він іде.

- Я на нараду, - коротко повідомив він і вийшов у коридор.

Незвично мовчазною тінню за ним вийшов Віталій Шелест. Коли йшли повз ліфти, серце Віктора мимоволі стиснулося, але зусиллям волі він відкинув це відчуття. І вийшло це несподівано легко. Хвилювання за Ольгу, хоч і не повністю, але витісняло більш ранні та важкі переживання.

Раптом прийшло сповіщення про телефонний дзвінок з приймальні директора з продажів.

- Доброго дня, Вікторе Юрійовичу, - цвірінькала секретарка. - Нарада на одинадцяту скасована. Питання вирішено, наказ про звільнення вже на підписі в генерального директора.

- Тобто як наказ про звільнення у генерального? - сиплим голосом проскрипів чоловік і розгублено озирнувся на заступника.

Очі Віталія здивовано розширилися.

- На скільки мені відомо, - пролунало в слухавці, - там за власним бажанням...

- Та що вона, в дідька, коїть? - гаркнув керівник. - А моя віза?

Він перервав виклик та рішуче посунув вперед.

- Ти куди? - гукнув Віталій.

- До приймальні генерального. Спершу заберу наказ, а потім вже буду розбиратися з заявою за власним бажанням.

Пан Шелест кивнув і поспішив поділитися новиною у відділі.

- Цього не може бути, - вигукнув Олег.

- Може, на неї натиснули? - висунув припущення Сашко.

- В будь-якому разі, ця ситуація потребує роз'яснень, - останнім підвівся зі свого місця пан Аббасов, але перший пішов до виходу з кабінету, і всі не змовляючись посунули за ним.

- Якщо Вітя не ставив візу на її заяву, то це зробив Петрович. Вітя також піде до нього після Пал Палича, - повідомив Віталій.

- То що, почекаємо на нього біля приймальні, щоб Петрович не збісився, - насторожено спитав Олег, коли вони опинилися на потрібному поверсі.

- Він і так збіситься, - гмикнув Едуард.

- Так, але у нас принаймні буде наказ, щоб кинути йому, а не просто підслухана розмова, - заперечив Ельдар.

- Твоя незворушна пика, Даре, мене бісить, - просичав Віталій, сприймаючи слова "підслухана розмова", як закид по відношенню до себе.

- Співчуваю.

- Хлопці, не заводьтеся, - втрутився пан Будай. - Без Вітька нам і справді там робити нічого...

- А ось і він.

І справді коридором вже сунув похмурою хмарою керівник відділу по роботі з корпоративними клієнтами. Побачивши підлеглих напроти дверей приймальні директора він здивовано звів брови та сповільнив крок, але в наступну мить відновив рішуче наближення.

- Щось тут нечисто, - на ходу почав ділитися інформацією. - Наказу на прізвище Плутенко в у гендиректора немає й не було.

- Але ж нараду скасовано, чи як?

- Може Христина щось наплутала? У неї буває.

- Зараз з'ясуємо, - не став гадати керівник і першим відчинив двері до приймальні.

Секретарка здивовано втупилася на натовп. У невеличкій приймальні не лишилося місця для зайвого вдиху, тож вона і не дихала.

- Директор у себе? - навис над дівчиною пан Коломійченко.

 - Так, але він зайнятий, - пискнула вона та закліпала нарощеними віями. - У вас щось термінове?

- Я щодо справи Плутенко. Чому мені нічого не повідомили про неї? Чому скасовано нараду і який наказ ви віддали на підпис Павлу Павловичу?

- Чого ви на мене насідаєте? Я ніякий наказ не віддавала, - дівчина ледь не перейшла на ультразвук. - Це робота відділу кадрів. А вас я щойно повідомила. Сергій Петрович...

- Що тут коїться? - зі свого кабінету визирнув директор з продажів. Побачивши делегацію, від здивування навіть рота відкрив і так і завмер на порозі свого кабінету. - Чого ви всі тут?

- Це ми хотіли вас спитати, Петровичу, - першим подав голос Михайло Сергійович. - Що з нашою Оленькою?

- То ви через ту Плутенко переполошилися? Я ж велів передати, що справу владнали, - й директор суворо глянув на свою підлеглу.

- Я передала! - заверещала секретарка.

- Передала, що Ольга з якогось дива написала заяву на звільнення, - додав пан Шелест.

- Так, у мене важлива телефонна розмова, - рукою зупинив суперечку директор. - Христино, знайди їм вільну кімнату, я щойно звільнюся підійду, - і зник в своєму кабінеті.

Секретарка, кидаючи на нечемних відвідувачів розлючені погляди, повела їх до вільного кабінету. Спроба розпитати її у більш спокійному тоні призвела до того, що дівчина розлютилася ще більше та, гримнувши дверима, пішла геть.

- Ненавиджу людей, які не вміють визнавати свої помилки, - зітхнув Едуард Іванович.

- То що, Олю, виходить, не звільнили? - оглядаючи колег, подав голос пан Семеренко.

- Виходить, що так, - знизав плечима пан Лихачівський.

- Щось мені здається, що дарма ми припхалися, - похитав головою Сергій Михайлович.

- Хочеш піти? - гмикнув Віталій Віталійович, відсунув одне з крісел та розвалився у ньому, закинувши ногу на ногу.

- Ну якщо прийшли разом, то і йти треба разом, - повторив його дії пан Будай.

- Особисто я більше не збираюся діяти імпульсивно. Почекаємо, що скаже Сергій Петрович, - Ельдар Андрійович і собі сів за стіл. Він дратувався на ситуацію та на себе, але ззовні намагався залишатися спокійним.