47. Непомітний яд

У цілковитій тиші вони пройшли через чималеньку ділянку бази відпочинку та вийшли на стоянку. Діма відімкнув машину та відчинив багажник, дістав аптечку й простягнув відкриту долоню.

- Дай.

- Що? - здивувалася Оля.

- Руку свою, - чоловік вказав пальцем на причину своїх хвилювань.

Тільки зараз Оля помітила, що зап'ясток у неї почервонів і навіть мав характерні відбитки від Ельдарових пальців. Мовчки простягнула руку, трохи винувато поглядаючи на похмурі брови Діми. Від того місця, де чоловічі пальці ніжно торкалися її шкіри, теплими хвилями розбігалися мурашки, даруючи незрозуміле задоволення. І навіть охолоджувальна пов'язка не змогла перебити відчуття того тепла, що наче пройшло крізь шкіру до самих кісток.

- Ти возиш із собою такі засоби? - замість "дякую" чомусь бовкнула Оля.

- Іноді граю у футбол, - не підводячи погляду, відповів чоловік.

Він відпустив її руку, трохи затримавшись перш ніж розімкнути пальці, й нарешті підвів погляд.

- Може, спробуєм ще раз?... Ні, не так... Ти даси мені ще один шанс? Ти казала, що не ідеальна, а я тим паче. Можливо, я перестарався, намагаючись завоювати твою прихильність, створюючи образ, який мав би неодмінно тебе причарувати. Але це через те, що я дуже сильно тебе кохаю. Та виявилося, що втримати образ, як і тебе, мені не під силу. Мені немає виправдань, ти розкусила мене. Я не вмію ділитися, програвати й бути відвертим, - обличчя чоловіка перекосилося наче від болю. - Тобто вмію, звісно, але не хочу... Не хотів. Чорт! Я не знаю. Я намагатимусь, Оль, чесно. Аби ти була поряд та підказувала мені... Скажи вже щось...

Перше бажання дівчини було кинутися на шию коханому та дозволити палким поцілункам занурити свідомість у відчайдушну пристрасть, адже він сказав саме те, що вона хотіла почути: "Я змінюся заради тебе". Проте образа досі втримувала тіло від нерозважливих вчинків, а з губ злетіли колючі слова:

- Тобто ти вже готовий бути запасним варіантом?

- Ні, - похмуро прогарчав Дмитро. Було видно, що він хотів сказати щось іще, відчайдушно прораховував варіанти, але Оля більше не могла спостерігати за його потугами.

- Ну що ж, я також не хочу бути для тебе запасним варіантом, - склала вона руки на грудях. - І це добре, що ти не ідеальний, бо поряд з тобою я почувалася недолугою. Може тому й шукала недоліки... й зрештою знайшла.

Оля усміхнулася й отримала усмішку у відповідь. Дмитро обережно наблизився.

- Ти неймовірна, - прошепотів біля самих її губ й обережно поцілував. Дівчина оповила руками його шию й припала всім тілом, пірнаючи в обійми.

Раптом в кишені Олі знову заголосив телефон.

- Ти де знов пропала? - цікавився керівник. - Сподіваюся, ще не поїхала?

- Ні, але вже збиралася, - чесно зізналася жінка.

- Побудь ще трохи. Ми зайняли перше місце, зараз буде нагородження, - в голосі Віктора Юрійовича прорізалося прохання.

- Я справді потрібна? - тим самим відповіла підлегла.

- Що за питання? Звісно, ти потрібна!

Довелося повертатися.

Дмитрові не хотілося перетинатися з колегами Олі, але й залишати її саму було якось дивно. Крім того, його поява продемонструє, що Оля вже не самотня.

Вони швидко знайшли потрібну групу серед натовпу, що зібрався біля імпровізованої сцени. Там уже почалися нагородження учасників інших конкурсів. Сам генеральний директор оголошував переможців, а директор з планування урочисто вручав грамоти і подарунки. Нарешті прийшла черга відділу по роботі з корпоративними клієнтами.

Генеральний директор на мить затих, спостерігаючи за тим, як співробітники розмістилися на сцені.

- Який оригінальний октет, - гмикнув він, і в натовпі почувся сміх. - Панове та чарівна пані, ви показали сьогодні приклад надзвичайної злагодженості, здатність швидко реагувати у нестандартних і навіть небезпечних ситуаціях, а також правильно розподіляти наявні ресурси. І хоч я вболівав за іншу команду, ваша перемога беззаперечна й заслужена. Вітаю!

Залунали оплески й під урочисту музику кожен отримав свою нагороду.

- Не думала, що тут все так серйозно, - спускаючись зі сцени, прошепотіла Оля до пана Будая, який опинився ближче від інших. - За волейбол же ж нічого не вручали.

- Нагороди за спортивні змагання ще попереду, - так само тихо відповів колега.

- Об чім шепотитеся? - поряд з'явилася дружина Михайла Сергійовича й начебто зацікавлено, а насправді люто стрільнула поглядом в бік Олі.

Оля не здивувалася і не образилася - з таким чоловіком інакше не можна. Хоча вона відверто не розуміла, що ця двадцятип'ятирічна дівчина могла знайти в ньому та ще й ревнувати.

- Про нагороду за спортивні змагання.

- А ти я бачу ласа до уваги, - гмикнула білявка й підчепивши чоловіка за лікоть потягла геть.

Заперечити пані Плутенко не встигла. Та чи треба було? Очевидно, що її думка пані Будай не цікавить. Оля знайшла поглядом Діму й підійшла до нього.

- Це ще не все. Кажуть, що ще будуть за змагання з волейболу відзначати.

- Ви там також щось виграли? - усміхнувся Дмитро. - Хоча, якщо ти була в команді, це не дивно. Пам'ятаю, ти була чудовим центральним блокуючим.

- Ну, я зі школи майже не грала, тому користі з мене було небагато. От Олег Олександрович грав як профі.

- В тебе, що не колега - якийсь самородок, - пробурмотів Дмитро.

- А й справді, - усміхнулася Ольга, - мене зараз оточують просто надзвичайні люди. Завдяки ним я сама стаю краща.

- Якби вони ще рук не розпускали, - хлопець склав руки на грудях і поглянув кудись вбік.

- Це було непорозуміння. Чесно. Віктор Юрійович, він... Напевне щось сталося особисте, - Оля пригадала похмурого на початку дня Олега. Той також поводився неадекватно, але зрештою заспокоївся.

- І він вирішив пошукати розради в твоїх обіймах? - скептично звів брову Дмитро, хоч і обіцяв собі не піднімати цю тему, залишивши її в минулому, як і решту образ.