45. Три кроки до падіння

Дмитро вийшов з кухні та здивовано завмер на порозі. Він щойно приїхав. "Упав на хвіст" логістичній службі начебто для того, щоб перевірити чи добре працюють залучені для заходу співробітники, а насправді сподіваючись хоч здалеку побачити Олю.

Він боявся побачити її в обіймах того самого Віталія, проте наче мазохіст бажав цієї зустрічі, яка повинна розставити всі крапки над "і" та остаточно вирвати дівчину з серця.

Проте такого він не очікував. Ніхто Олю не обіймав. Навпаки, вона сама обіймала стару акацію, що росла в кількох метрах від виходу з кухні. Дівчина стояла до нього спиною, проте ні з ким іншим він би її не переплутав. І справа не в тому, що він уже бачив її в цьому костюмі, просто її силует весь час стояв перед очима.

- Ні, це примара, - чоловік підніс руки до очей та сильно протер їх. - Геть дах поїхав.

Проте, коли він знову відкрив очі, примара не зникла.

- Олю? - покликав він дівчину, й та різко озирнулася.

Очі й щоки в Ольги були вологі від сліз. Побачивши сльози, Дмитро підскочив до дівчини та став витирати їх великими пальцями, не тямлячи, що взагалі робить, та не в змозі щось сказати. Тому першою розмову почала Оля:

- Діма? Що ти робиш?... Що ти тут робиш?

Чоловік наче прийшов до тями та забрав руки. Мить він вагався, підраховуючи можливі варіанти розвитку подій. Сказати як є, що приїхав побачити її? Та чи не викличе це зневаги чи, ще гірше, жалості. А от лишитися в нейтральній зоні та згадати про роботу буде безпечніше. Тим паче, що минулого разу він чітко заявив про те, що не збирається бути запасним варіантом. Й навіть, якщо вона посварилася з тим, іншим, то він не збирається її втішати.

- Звісно, що я тут. Мої ресторани забезпечують цей захід. Ти не знала?

- Ні, - щиро похитала головою Оля, а подумки продовжила: "Якби знала, то... А що "то"? Вже давно б його знайшла та розказала в обличчя, який він бовдур, чи відмовилася приходити на захід? А може... Й взагалі я щойно остаточно визнала ці стосунки безперспективними... І треба ж було йому так випадково з'явитися..."

Думки знову захопили всю увагу, й жінка не помітила, якою довгою стала пауза, коли вони просто стояли на відстані півкроку та вдивлялися в обличчя одне одного.

- Т-аам зараз конкурси почнуться, - зрештою зойкнула Оля й почала стрімко віддалятися.

- Стривай! Чому ти плакала?

- Остаточно порвала з хлопцем, - огризнулася жінка через плече та поспішила геть.

Зараз це спілкування ще ятрило серце жінки, поки що рано бути поряд з ним та ще й наодинці. Надто боляче. Хоча його вчинок, коли він так ніжно прибирав солоні доріжки з щік... Чи вчинив би він так з іншою жінкою. Щось в середині скептично гмикнуло: "Звісно, ні".

Ольга поверталася до своєї альтанки знову повз розлогий дуб, під яким нещодавно розмовляла з колишньою директоркою з продажів. Крісло вже було порожнє й взагалі директорський склад перемістився на інший бік, де були спортивні майданчики. Схоже конкурси й справді вже починаються.

Й хоч до призначеного для їхнього відділу часу залишалося трохи більше півгодини, Оля також поспішила до спортивних майданчиків. Подивитися, як інші впораються з креативними конкурсами та, що ж все ж таки приховується за їхніми назвами, було цікаво.

Все виглядало приблизно так, як вона собі й уявляла: звичайні конкурси на розвиток креативності та нестандартного мислення. Колись пані Плутенко чимало про них дізналася, коли якось загорілася стати мотиваційною тренеркою. Щоправда на вивченні технік та методик все тоді й закінчилося, але знання лишилися десь на краєчку пам'яті.

Раптом увагу привернула майже порожня, але з активною діяльністю частина цього імпровізованого стадіону. Глядачів там не було, й це зацікавило ще більше. Вискочивши з натовпу, Оля підтюпцем направилася туди. А в грудях вже ворушилося неприємне передчуття.

Смуга перешкод.

- Ви жартуєте... - пробурмотіла вона, спостерігаючи за тим, як робітники кріплять до землі бар'єри останнього випробування.

Виглядало все як справжнісінький тест на виживання, і тепер потрібно було якось вижити. Казала ж вона, що потрібно обирати конкурс із дизайну, тепер би вже були майже вільні, а не оце все. Роззирнувшись, жінка побачила свого керівника й побігла до нього, щоб посваритися чи пожалітися - ще не вирішила.

Пан Коломійченко вперто дивився в інший бік навіть, коли Оля наблизилася й стала навпроти. Неподалік з якимось незнайомцем розмовляв пан Шелест. Його вже точно не посвариш, хоч це він тоді головував, коли обирали цей конкурс. Тому все ж таки звернулася до керівника.

- Вікторе Юрійовичу, ви бачили, що за конкурс там готується? Ця, так звана, переправа.

Чоловік поглянув на неї з висоти свого зросту й розгублено знизав плечима.

- Ти про що?

- А про те, що нам доведеться реально скакати по колодам. А як хтось впаде?

Керівник подивився у бік смуги перешкод, потім на Олю, щось собі поміркував і знову відвернувся, тепер уже в інший бік.

- Олю, ти ж дівчина… - промовив до неї, не обертаючись.

- Отакої, ви помітили, - зухвало відповіла жінка, роздратовано спостерігаючи за дивною поведінкою керівника, але роздратування вмить зникло, коли вона раптом опинилася огорнена обіймами. - Що? Що таке?

- Не хвилюйся, я не дам тобі впасти, - ніжно промовив чоловік, торкаючись диханням маківки.

- Віктор, якого біса? - почулося за плечем керівника, і в наступну мить Оля, яку досі притискали до сталевих м’язів, крутонулася й опинилася між двох чоловіків. - Що ти коїш? Хіба не ти розповідав мені напередодні…

- Я втомився, Віть. Не знаю, що ще мені робити.

Пані Плутенко нарешті прийшла до тями, уперлася в груди Віктора Юрійовича й спробувала звільнитися, але про неї вже забули. Над її головою керівник та його заступник знову затіяли якісь розбірки. І вона чомусь знову опинилася поміж них. І знову виникло дивне відчуття, що збоку це нагадує драматичний любовний трикутник. Ольга озирнулася, поки пристрасті над її головою продовжували розгортатися, боячись побачити десь у натовпі розчарований погляд Діми.