44. Несподівана розмова

Серце жінки сполохано замерло, але в наступну мить важка чоловіча долоня опустилася на плече й бадьоро струснула його:

- Ти справжній товариш!

Коли Олег прибрав руку й знову повернувся до шашликів, серце почало галопувати наче скажене. Різні почуття заповнили свідомість: з одного боку було надзвичайно приємно від того, що її так щиро приймають та довіряють, з іншого - ображено завовтузилося жіноче єство. "Який ще товариш?"

- Винні будете, - вгамовуючи неслухняний орган, пирхнула Ольга.

- І чого ж ти хочеш?

- А? Ну... - Оля розгубилася, вона часто казала ті слова, щоб уникнути занадто запеклих вдячностей, проте ніколи навіть не замислювалася над тим, щоб й справді виставляти рахунки. Вона допомагала, коли могла, й потому. - Як потрібно буде, скажу.

- Домовилися, тільки не барися. Не люблю бути винним, - цілком серйозно кивнув пан Семеренко.

На тому й розійшлися, бо м'ясо вже було готове. Й хоч голоду з присутніх вже ніхто не відчував, всі дружно пірнали до великого металевого блюда, щоб встигнути вхопити найкращий шматок. Оля шматок собі також ухопила, але щоб він таки вліз, вирішила трохи прогулятися. Тим паче, що спортивними змаганнями та обідом програма не обмежувалася.

Та замість розважальної вистави увагу привернула альтанка, навколо якої не тинявся натовп, й окрім лав додатково були розставлені плетені крісла. Придивившись Оля здогадалася, що це директорський склад компанії. І важко було не помітити в ньому всього трьох жінок. Директорок фінансового відділу та відділу по роботі з персоналом Ольга знала особисто. Першій було до сорока, але виглядала значно старше через відверто зайву вагу. Другій - дамі з претензію на елегантність, близько п'ятдесяти. Обидві жінки були з тих, кого ніколи не забудеш в обличчя, й від кого віє тим підступним жіночим двоєдушшям, завдяки якому вони й пробивалися кар'єрними сходами.

Третю жінку Оля бачила кілька разів здалеку, але не здогадувалася, що саме вона колись була директоркою з продажів, на посаду якої претендував пан Коломійченко. Якийсь час Оля думала, що прізвище жінки Горгона, так часто чула це звернення по відношенню до колишньої директорки. Дивно звісно, але яких тільки імен не буває у світі. Та коли в розмові Оля назвала її пані Горгоною, Жанна розсміялася простоті родички й розповіла жахливі й неймовірні чутки про цю жінку та те, як вона здобула свою високу посаду.

Втім для Олі ця невисока брюнетка із завжди ідеальним макіяжем та день-у-день зростаючим животиком зовсім не виглядала такою вже хижачкою.

Директорка сиділа в одному з шезлонгів у тіні розлогого дуба й, задумливо посміхаючись, тягнула напій через соломинку. Оля й собі поринула у думки, спостерігаючи за нею. Як так вийшло, що ця жінка досягла всього того, про що Оля могла тільки мріяти? Гроші, визнання, діти. Невже й справді потрібно стати "такою"? Але такою - це якою? Ольга не вірила в байки про сестру-близнючку чи інші махінації... Ноги самі понесли її в бік жінки аж поки не зупинилися навпроти крісла, й Оля не поглянула в здивовані смарагдові очі. Звісно, в цю мить менеджерка лаяла себе останніми словами за неймовірну дурість, але відступатися вже було пізно.

- Добридень. Ам-м... Я... Вибачте, якщо відволікаю. Мене звуть Ольга. Я працюю у відділі по роботі з корпоративними клієнтами. Хотіла спитати, як ви досягли посади директорки з продажів?

Тонкі чорні брівки здивовано повзли по лобі все вище та вище із кожним словом. Пауза затягувалася, тож Оля зніяковіла ще більше та знітилася:

- Вибачте, це звісно, дурне питання.

- Ні-ні! - брюнетка сіпнулася вперед, а потім охнула і відкинулася на спинку. - Я не про те.

Оля також охнула та підскочила до пані.

- Вибачте.

- Та ні, нічого. Все ніяк не звикну, що тіло не встигає за рефлексами, - гмикнула брюнетка, а потім завмерла та пропалила співбесідницю уважним поглядом. - Доволі сміливо питати таке в незнайомої людини.

- Так, справді, - зніяковіла русява, її вчинок був імпульсом, який вона ніколи б в житті не повторила, якби встигла подумати перед цим. - Зазвичай я так не роблю.

- Й, вірогідно, відповідь: "працювала як проклята" вас не задовільнить?

Оля на мить замислилася. Й справді, така формула занадто розлога. Чимало людей працюють як прокляті, але не досягають й дещиці від її успіху.

- Бачу, що так, - не стала чекати на відповідь жінка в кріслі. - В такому разі, гадаю, мені просто пощастило знайти ту роботу, від якої не можу відірватися... Навіть зараз, - й вона вказала на значних розмірів живіт. - А як щодо вас, Ольго, ви насолоджуєтеся своєю роботою?

Русява відповіла не одразу, пригадуючи обставини, за яких вона прийшла в цю компанію, свої злети та падіння, хай як це банально звучить.

- Ви знаєте, мені подобається бути маленьким гвинтиком великої корпорації. Коли тебе кидають в різноманітні ситуації. Тобі потрібно шукати нові підходи до вирішення проблем, знаходити спільну мову з людьми, виконуючи велику місію. Бути частиною команди та чогось значущого.

- Несподівана відповідь, - щиро здивувалася пані в кріслі. - Зазвичай я чую "я, я, я". Відверто кажучи, й сама така ж... егоцентрична... здебільшого. А ви впевнені, що хочете досягти посади директорки?

- Я не казала, що хочу її досягти. Але мені цікаво, як ви це зробили. Насправді... - Оля зам'ялася, щось вона надто відверта з незнайомою людиною.

- Що? - погляд зелених очей знову став пронизливий, директорка насправді цікавилася незвичною співбесідницею.

- Ви справляєте враження всебічно успішної особи, ви так по-доброму мрійливо усміхалися. Як по-справжньому щаслива людина. Як вам вдалося... - Оля збилася.

Вона раптом зрозуміла, що питає зараз не колишню директорку з продажів і навіть не жінку, вона питає людину зі статусом та грошима, яка на її думку, була щира у своєму щасті. Їхня перша та остання сварка з Дмитром, яка зрештою призвела до розриву, в глибині душі не давала спокою.