41. Новий подих

Оля йшла вперед, крок за кроком, намагаючись впорядкувати думки. Їй здавалося, що ця розмова розділила її життя на "до" і "після". Серце досі стискалося від болю, але водночас у душі з’являлося щось несподівано забуте - бажання повернути своєму життю легкість та невимушеність. Зрештою, нічого надзвичайного не відбулося. Цей випадок лише підтвердив закономірність буття, в якій Олю постійно кидали чоловіки.

День непомітно перетворився на вечір. Й Оля незчулася, як опинилася біля маленького парку, де ліхтарі кидали тепле світло на мокрі доріжки. Дощ, який помив місто поки жінка спала після відрядження, залишив чимало калюж та вологи в повітрі, а ще легку прохолоду, якої так не вистачало літньому місту в останні дні. Глибокий вдих свіжого повітря наче чистий потік, що вимив залишки важких думок. Оля витягла телефон і машинально переглянула повідомлення. Жодного від Дмитра.

"Ну, і нехай," - подумала вона роздратовано й сховала телефон. Але той несподівано ожив. Оля подивилася на екран: Жанна.

- Алло, - відповіла на дзвінок, намагаючись зробити голос рівним.

- Олю, ти вже вдома? Як доїхала? - весело й начебто щиро цікавилася родичка.

- Уже в місті, - коротко відповіла Оля, не бажаючи зараз з кимось вступати в балачки.

- Слухай, - продовжила Жанна. - Ми тут зібралися з дівчатами з відділу. Сидимо, п'ємо смачненьке. Не хочеш приєднатися?

Оля задумалась, чого б це раптом родичка вирішила помиритися? Можливо, Жанна відчувала провину через те, що без причини звинуватила її напередодні. До того ж, випити смачненького здавалося зараз ідеальним способом відволіктися від важких думок.

- Добре, я прийду, - відповіла Ольга перш ніж Жанна почала її вмовляти.

- Тоді пиши адресу...

Викликавши таксі, Оля за звичкою відкрила месенджер. Погляд зачепився за закріплений чат із Дмитром. Він так і не відповів на її останнє повідомлення. "І не треба," - подумала жінка і видалила чат.

***

Наступного дня Оля прокинулася раніше, адже планувала нарешті забрати Грома. Відчуття тривоги, яке супроводжувало її останні дні, нарешті зникло. Натомість з’явилося нове, сильне бажання - рухатися далі.

Її квітучий район пахнув ранковою свіжістю, і цей запах наповнював бадьорістю. Маму вона попередила заздалегідь, тож вони зустрілися на півдорозі одна до одної. Радісний Грім ледь не зніс хазяйку з ніг й стрибав так високо, що, здавалося, може заскочити їй на голову. По дорозі вони зайшли до кав’ярні і взяли каву з собою.

- Ти виглядаєш сумною, - обережно завела розмову мама поки проводжала доньку додому.

- Все гаразд, - усміхнулася Оленька.

- Як Діма? Вдалося побути вдвох?

- Ми розійшлися, - відрізала дівчина й щоб мама не почала розпитувати, швидко додала: - Зате моє відрядження було дуже вдалим. Ми уклали угоду просто на тій конференції...

І Оля почала в усіх подробицях переповідати події дводенного відрядження, лишень викресливши з нього всі згадки про Діму.

Привела Грома додому, нагодувала та поїхала на роботу.

В офісі виявила Віктора Юрійовича, він щось шукав в одній із шаф. Оля ледь не випустила з рук сумку, побачивши його. Бос виглядав трохи неохайним, ніби не спав усю ніч.

- Олю? - здивовано промовив той, помітивши її. - Вирішила вийти сьогодні? Я думав, ти ще відпочинеш.

- А так можна було? - усміхнулася жінка. - Чого ж ви раніше не сказали? - й підійшла до керівника впритул. - Що шукаєте?

- А, ти не пам'ятаєш, де лежить звітність Сашка?

- Ось тут, - Оля дістала потрібну теку.

- Дякую, - чоловік покрутив теку в руці наче то був папірець, а не двокілограмовий стос документів, а потім запропонував: - Ходімо вип’ємо кави разом.

Оля здивовано звела на нього погляд, але на пропозицію погодилася. Їй самій кави не дуже хотілося, бо нещодавно пила її з мамою, а от керівникові доза бадьорості з огляду на його зовнішній вигляд буде не зайвою.

Спостерігаючи за тим, як Віктор Юрійович із задоволенням смакує подвійний еспресо, менеджерка не втрималася від питання:

- Ви що ночували в офісі?

- Звідкіля такі висновки? - відмахнувся Віктор Юрійович.

Оля затримала на чоловікові погляд. "Звідки, питаєте? А звідти, що зазвичай бездоганний чоловік зараз схожий радше на п'яничку після веселої нічки, тільки без перегару". Але вголос вона, звісно, цього не сказала.

- Як настрій після відрядження? - запитав пан Коломійченко, оглядаючи її уважно.

- Нормально, - відповіла Оля, намагаючись зберігати нейтральний тон.

- Справді? Я думав, що буде чудово, адже ти молодець. Я переглянув ваші з Віталієм звіти. Ти виклалася на всі сто.

Оля усміхнулася. Ці слова її трохи підбадьорили.

- Дякую. Я справді дуже старалася.

- Якщо хочеш, можемо організувати ще кілька подібних проєктів. Я бачу, ти маєш хист до роботи в екстремальних умовах. Хоча це потребуватиме багато часу, скоріше за все, навіть у вихідні. Твоє особисте життя може постраждати.

- Нема чому страждати, - пробурмотіла убік менеджерка, а потім поглянула на керівника. Вочевидь він хотів розпитати її, дізнатися більше подробиць, натомість просто зітхнув.

- Олю, а ти впевнена, що тобі це потрібно? - раптом серйозно запитав Віктор Юрійович.

- Що саме? - звела брову жінка, розмова з робочої ставала аж занадто особистою. Від цього стало незручно.

- Нехтувати стосунками заради роботи. Вочевидь щось сталося через це відрядження... Мені здається, Дмитро хороший хлопець, але... ну, знаєш, з такими людьми завжди непросто.

Оля здивовано подивилася на чоловіка. Чого це він раптом переймається її стосунками?

- Що ви маєте на увазі?

- Він підприємець, - промовив керівник так, наче це все пояснює.

- Угу, - повільно кивнула Оля так, наче все зрозуміла, а потім рішуче додала: - І саме тому, особисте життя в нас більше не страждатиме.

Віктор Юрійович довго свердлив її своїм пронизливим сірим поглядом, але цього разу Оля сміливо свердлила сірим поглядом у відповідь. Нарешті керівник усміхнувся та поклав широку долоню на плече підлеглої.