40. Останній штрих

Промайнувши центр міста автівка таксі зашелестіла шинами по тихих вуличка її квітучого району. Оля й не помічала, скільки квітів цьогоріч з'явилося на узбіччях й просто на балконах будинків. Літній ранок такий тихий й одночасно голосний через співи птахів пашів ароматами та свіжістю. Незважаючи на втому жінка відчувала піднесення та легкість, а ще нестримне бажання побачитися та поговорити з Дімою. Тому коли вона помітила у вікні знайомий ресторан, попросила водія зупинитися.

- Звісно, зовсім не обов'язково, що він сьогодні буде тут, - переконувала себе Оленька, але серденько мимоволі то пришвидшувалося, то завмирало в передчутті.

Жінка закинула свою дорожню сумку на плече та рушила до заднього ходу, адже головні двері були вже давно зачинені для відвідувачів. Біля дверей побачила робітника кухні, який притулився головою до стіни й здавалося задрімав просто з цигаркою в роті.

- Д-доброго ранку, - привіталася Оля. - А Дмитро Микитович сьогодні тут?

Від несподіванки хлопець різко підвівся й цигарка, зробивши в повітрі акуратний пірует, впала йому на коліна.

- Дідько! - підхопився хлопець, а потім втупився на причину своїх негараздів розлюченим поглядом. - Що?!

- Дмитро Микитович сьогодні тут? - повторила Оля, трохи відчуваючи провину, але не бажаючи відступатися через не надто доброзичливий погляд.

- А ви хто?

- Я... його дівчина...

Скептичний погляд, який подарував їй робітник кухні, змив залишки ввічливості, відкриваючи втомлену, розбуркану непевністю стосунків й не надто стриману особу.

- Слухайте, я ж не питаю у вас пін-коду від особистої картки. Я просто питаю, чи є сьогодні в цьому ресторані його власник. Можна мені отримати просту й однозначну відповідь без усих цих ваших зневажливих поглядів?

Хлопець погляд опустив і весь якось стиснувся, а потім невпевнено пробурмотів:

- А раптом ви якась маніячка.

"Боже, дай мені ще трішки сил!", - Оля мовчки звела очі догори.

- Я не маніячка, я його дівчина, - вже більш впевнено промовила Оля. - Була у відряджені, вирішила зайти, раптом застану. Якщо його немає, то я піду собі додому.

- В мою зміну він не приїжджав, - відповів хлопець, й подумавши додав: - Пробачте...

- Та нічого, - вичавила посмішку Оля й пішла. Тільки проходячи повз стоянку, зрозуміла, що вчинила дурість, адже якби Діма був тут, то тут таки ж було і його авто.

Настрій трохи зіпсувався, але Оля відмовлялася здаватися так просто. Попередні перемоги наче крила підносили її впевненість. Тому вона написала Дімі повідомлення з проханням зустрітися, а якщо він не відповість, вирішила подзвонити після обід.

Приватний будинок зустрів незвичною тишею. Трохи стурбовано Оля пройшла всередину, в пам'яті сплили неприємні спогади про появу Сашка, але відтоді вона поміняла замки в будинку й місце сховку ключів також змінила.

Скинула дорожню сумку з плеча біля дверей та пройшла в кухню. На столі лежала записка від мами: "Забрала Грома до себе. Бідненький так скиглив. Приведу, коли подзвониш. Відпочинь, доню."

Оля ледь усміхнулася і поставила чайник. Втома почала брати своє, але також хотілося їсти, тому в наступну мить на плиті також опинилася пательня, а в ній двійко яєць весело шкварчали в олії, розповсюджуючи апетитний аромат. Після сніданку Оля впала у ліжко й міцно заснула.

Прокинулася набагато пізніше, ніж розраховувала, на годиннику вже була майже четверта година дня. Після кількох годин сну голова гула наче вулик, але рішучість не покинула її. Думки весь час поверталися до Дмитра, і це починало її дратувати. Потрібно було розставити всі крапки над "і". Ольга перевірила телефон, повідомлення лишалося непрочитаним, тому вона рішуче знайшла номер і подзвонила - знову жодного відгуку.

Одягнувшись і швидко зібравшись, вона вирушила шукати коханця. В якому б зі своїх п'ятьох ресторанів він не був, вона його обов'язково знайде. Цього разу Оля відчувала себе впевненою і готовою до будь-якого розвитку подій.

- Почекай ще трохи, Громчику, розберуся зі справами й заберу тебе додому, - пробурмотіла вона, зачиняючи двері будинку.

Відкладати розмову з Дмитром ще на один день не хотілося. Невизначеність була схожа на сипучі піски, що затягували її все глибше в сумніви й тривогу. Вона мала покласти край цьому саме сьогодні.

Шлях до центру міста, де розташовувалися інші ресторани Дмитра, зайняв близько півгодини. Дорогою Оля прокручувала різноманітні сценарії їхньої з Дімою розмови - зі скандалами та без, зі взаємними звинуваченнями та вибаченнями, а наприкінці неодмінно міцні обійми та шалені поцілунки...

Жінка глибоко видихнула вологе після дощу повітря, намагаючись заспокоїти себе. На щастя, знайому машину вона побачила вже біля першого ж ресторану.

Оля зайшла до приміщення, що пашіло кавою, цитрусами і свіжою випічкою. Її погляд одразу вихопив знайоме обличчя адміністраторки - Катерини, яка завжди була привітною і трохи говіркою.

- Пані Ольго? - здивувалася Катерина, залишаючи журнал із бронюванням на стійці. - Бажаєте столик?

- Вітаю, Катю. А Дмитро Микитович тут?

Адміністраторка зробила паузу, поглянула в сторону службового входу, а потім тихо промовила:

- Так. Але він не вгуморі сьогодні, мов хмара. Закрився в кабінеті, - було видно, що дівчина зовсім не очікувала знову зустріти Олю й не була впевнена, що варто щось їй говорити.

- Можна мені з ним побачитися? - Оля відчула вдячність.

- Звісно, він же твій… - Катя завагалася, підбираючи слово, але Оля не дала їй закінчити:

- Просто скажи йому, що я тут, добре?

Катя кивнула і пішла до дверей з табличкою "Службовий вхід". Оля тим часом примостилася за стійкою. Аромат кави просто зводив з розуму - як же їй хотілося кілька ковтків бадьорості. Можливо, варто було спочатку попросити лате? Засумувати жінка не встигла, Катерина повернулася менше ніж за хвилину.

- Він вільний. Але… він розлючений.