36. Під шкірою

Оля сиділа на самоті вже не менше двадцяти хвилин, а що найгірше - останні вісім хвилин вона спостерігала за тим, як її хлопець випромінює чарівність на жінку в розкішній сукні. Її довгі хвилясті локони спадали на плечі, а яскравий макіяж привертав увагу. Дмитро в її компанії виглядав зовсім розслабленим, наче й не існувало нікого, окрім неї. 

Серце Оленьки боляче стиснулося. Сором'язливість не давала відкрито проявити емоції: виказати своє обурення через те, що він так надовго покинув її, або хоча б підійти та просто забрати чоловіка з чіпких кігтиків незнайомки. Оля прикрила очі, щоб відновити рівновагу, але ревнощі, як ледь помітна голка, проколювали всі її стримані думки.

Клята дівка, клятий Дмитро, клятий вечір, клятий день. І навіщо вона погодилася зустрітися у п'ятницю, коли після роботи злегка гула голова, страшенно хотілося їсти та спати? Та ще й погодилася піти у заклад, який не сподобався їй з першого погляду. Максимально сучасний та стильний інтер'єр був сповнений гострих кутів, скла та сталевих відтінків. Як у такій атмосфері можна затишно повечеряти, Оля не уявляла. Навпаки, кожна річ у цьому приміщенні викликала в неї напругу та наче погрожувала загостреним кінцем.

Раптом огляд на парочку перекрив офіціант, який приніс замовлення. Ввічливо посміхаючись хлопець розставив страви та відкоркував вино. Оля усміхнулась у відповідь та подякувала. "Хоч щось приємне за вечір", - промайнуло в голові, коли вона простягнула руку до келиха.

- Щось іще? - схилився й зазирнув в обличчя "дівчини боса" офіціант.

Жінка оглянула стіл. Все було добре, окрім того, що її візаві досі не повернувся.

- Ні. Все чудово. Дякую.

- Смачного, - кивнув офіціант та пішов.

Оля провела хлопця очима, а потім погляд сфокусувався на Дмитрові, який стрімко наближувався до столика. Чоловік не посміхався, як хвилину тому перед чарівною пані, а навпаки мав похмурий та навіть роздратований вигляд. І тут Оленька насправді розлютилася - отже перед тією він такий увесь чарівний, а для неї шкода доброго погляду? Офіціант, і той більш приязний був, ніж начебто закоханий чоловік. Ольга також перестала посміхатися, демонстративно зробила ковток з келиха та, опустивши погляд в тарілку, почала їсти.

Дмитро опустився на стілець напроти, а потім, щось зваживши, пересів на диван, щоб бути трішки ближче до дівчини та мати можливість оглядати залу.

- Могла б і почекати, - з жартівливим доктором звернувся до неї.

- Ні, не могла, - відрізала жінка. - Страшенно хочу їсти.

- То може замість того, щоб причаровувати офіціантів, покликала мене? - звів брови Дмитро.

- Не хотіла заважати тобі фліртувати з тією рудою, - навмисно байдуже знизала плечима Ольга.

- Це просто ввічлива бесіда. Та дівчина - помічниця мера. Вони сьогодні замовили захід у цьому ресторані.

- Фантастика! - вдавано захоплено вигукнула Оля, але швидко опанувала себе, нишком глянула в бік залу, а потім продовжила майже пошепки: - Тоді може не варто було мене кликати, щоб я тобі не заважала розважатися? У тебе тут купа цікавих людей та друзів.

Дмитро подивився на неї з легким здивуванням, наче вона сказала щось геть безглузде.

- Олю, це мій бізнес. І всі люди тут - не мої друзі. Вони тут, тому що це модно та дорого, й корисно для їхнього статусу. Це частина їхнього і мого успіху - необхідність.

- Необхідність... - луною озвалася Оля, уважно вдивляючись в очі чоловіка. 

Вона завжди вірила, що якщо якимось чином заробить купу грошей, то більше ніколи не стане думати про оточення - про те, яке враження на нього справляє, чи як виглядає для світу. Але на прикладі Дмитра виходило все навпаки. Щирий та вільний колись хлопець тепер наче заведена лялька готовий танцювати під дудку необхідності.

- І взагалі, що це за "не варто було тебе кликати"? - пробурмотів Дмитро поки Оля розмірковувала. - Невже ти не скучила за мною за цілий тиждень?

- Скучила, але й втомилася після роботи. І взагалі, ти мене покликав, щоб я на тебе весь вечір чекала? Це допомагає тобі не почуватися самотнім? - уїдливо допитувалася дівчина.

Дмитро закотив очі.

- Я ж сказав, що сьогодні проводиться захід...

- У тебе щодня проводяться заходи, - пирхнула Оля.

З одного боку вона чудово розуміла, що "робота - є робота", з іншого - вона ніяк не могла зрозуміти, чому чоловік такий захоплений цим процесом, чому не жаліється на складнощі та нестачу часу. Так, наче насправді працювати йому подобається більше, ніж проводити час із нею. Потай Оля хотіла, щоб Діма запевнив її, що йому до чорта остогидло все, проте...

- Так, це моя справа, - набичившись відповів Дмитро. - Я створив бізнес, який дозволяє людям відволіктися від щоденних турбот, але між іншим просуватися до своїх цілей. Це мій підхід до ведення справ. Це те як я сам досягнув своїх цілей. Це частина моєї особистості.

- Це повинно було мене вразити? - голос Олі прозвучав глухо, майже пошепки, наче кожне слово важко виривалося назовні. - Від твоїх слів я почуваюся ще більш самотньою. Ти наче вибудовуєш стіну між нами. Я і так знаю, що ти набагато успішніший за мене. Але я вважала, що це не вплинуло на твій характер, що ти такий самий... справжній, як і раніше. А виходить, що ти просто... прикидався.

Дмитро мовчав. Для нього Оля була тим недоторканним скарбом, для якого він хотів бути у всьому ідеальним, але все ж таки іноді її відчуженість від реальності його просто дратувала. Таке враження, що вона лишилася в своїх сімнадцяти роках і наче в мушлю ховалася в свої підліткові переконання.

- Ти поводишся як пубертатна бомба, але тобі вже давно не сімнадцять, - він раптом замовк, зрозумівши, що слова прозвучали аж занадто різко. - Я хочу сказати...

- Що вже час подорослішати? - перебила його Оля. Голос від образи прозвучав дзвінко, так що люди за сусідніми столиками зацікавлено озирнулися на них.

- Олю, я не збирався тобі нічого такого казати, - щоб чимось зайняти руки, Дмитро налив собі вина й узяв келих до рук. - Я хочу, щоб ти була зі мною, і тобі було добре зі мною. Я чимало зусиль поклав для цього й не хочу, щоб це припинилося зараз.