35. Протиотрута

Як завжди кожен з присутніх робив короткий звіт за попередній день та окреслював плани на найближчий час. Всі відповідали чітко та швидко, якщо треба було, робили уточнення, та отримували розпорядження від боса. Останньою прийшла черга звітувати Ольги. Вона підвела погляд і встала:

- Вчора я попросила завершити зустріч пана Крилова, тому, на жаль, не маю, що по ній сказати...

Ед сперся на лікті та сховав обличчя в долонях, він дуже переживав через те, що не встиг розповісти Олі, як вдало пройшла вчорашня зустріч. Всім було відомо, що в Зегер-груп головне результат, тим не менше всі слідкували за тим, що говорять в стінах офісу, адже не відомо, як керівництво контролює підлеглих. Цілком можливо, що камери в офісах мають функцію прослуховування.

Віктор Юрійович спостерігав за цією пантомімою, але й оком не повів:

- Так, справді, тобі ж було зле, тому ти й пішла додому, - а потім звернувся до пана Крилова: - То що по вчорашній зустрічі?

Едуард Іванович поволі виріс з-за столу.

- Завдяки ретельно підготовленим матеріалам, які лишила пані Плутенко, зустріч пройшла добре. Ми швидко дійшли згоди щодо обсягів та оплати. Угода передана до узгодження з їхнім керівництвом.

Слухаючи звіт, Оля відчула, як швидко-швидко застукало в грудях серце, а по щоках стало розливатися тепло.

- Тож якби не погане самопочуття Ольги, то все б пройшло якнайкраще? - продовжував розігрувати виставу для одної глядачки пан Коломійченко.

- Авжеж, - знизав широченними плечима Ед.

- Чудово, - підвів підсумок керівник, роздав кілька розпоряджень та рушив до себе в кабінет. - Ольго, зайди до мене.

Жінка підвелася та пішла за ним, звично сіла на стілець навпроти й опустила голову.

- Вибачте, я не впоралася.

- Ед вважає інакше, - відрізав пан Коломійченко. - Та навіть якби не впоралася... Що це був за ніндзя-фінт? Хочу йду на зустріч, не хочу - когось спрямую? У тебе що, критичні дні? - з кожним словом він розпалювався дедалі сильніше й на останніх словах майже не тямив себе від злості.

Пані Плутенко обурено звела погляд, але чоловік і не думав вибачатися, тому вона знову відвела очі.

- Ні. Це тут ні до чого. Просто... Я не знаю, чому так відбувається. У мене геть усі думки з голови відлітають... Ця робота не для мене... Я зовсім до неї не готова. З мене ж зазвичай слова не витягнеш. Як я можу вести перемовини?

- Ти завжди говориш, коли тобі є що сказати, - після невеликої паузи спокійно промовив Віктор Юрійович. - І те, що ти говориш, завжди виважене та влучне. Тобі не властиво нести безглузді дурниці, коли ти не впевнена у відповіді, й зазвичай ти говориш про це прямо. А потім знаходиш правильну відповідь й надаєш її разом зі своїм аналізом. Ці професійні якості я відзначив, тому що вони дуже корисні в нашій роботі. Не кожному з них, - керівник кивнув у бік дверей, - вони притаманні.

Пан Коломійченко зробив паузу, проте не дочекався ані відповіді, ані питання на свої слова.

- Ти ж не хочеш сказати, що я десь помилився в своїх оцінках? - спитав із натиском.

- Так... ні... Все правильно. Але все змінюється, коли я спілкуюся з незнайомими людьми. Ні в кого у відділі такої проблеми немає. Вони хоч чорта забалакають...

- Не бачу жодної проблеми. Якщо не можеш працювати з незнайомцями, познайомся. Вибудовування довірливих стосунків добре відбивається на продажах.

- Але я не маю на це часу. У них же свої справи, вони й слухати не будуть якісь сторонні балачки. А мені ще треба якось умовити їх угоду підписати.

- Олю, - Віктор Юрійович потер перенісся.

- Що?! - не стримала вигуку жінка.

- Пробач, - він підняв погляд, сірі очі пронизували наскрізь, в них відбивалася провина. - Все ж таки продажі доволі специфічна сфера...

Під цим поглядом Оля зніяковіла, але й заспокоїлася.

Так, він затягнув її у цю пригоду, бо вважав здатною стати успішною менеджеркою з продажів, але помилився. З ким не буває? Та не встигла Оля запевнити боса у тому, що не засмучується через невдалу спробу, як він продовжив:

- Не варто було кидати тебе на амбразуру без відповідної підготовки. Я надто захопився поточними справами і не врахував, що ти зовсім новачок, пробач... І слухай уважно: я хочу щоб ти пам'ятала, що ніхто тебе не підганяє. В нашій роботі на кону занадто великі гроші, щоб діяти поспіхом. Якщо клієнти прийшли на зустріч, то вони вже готові співпрацювати. Знайомство - це не марнування часу, а важлива частина перемовин. Пам'ятаєш індійців? Ми півтора дні просто знайомилися перш ніж перейти до обговорення співпраці.

Оля кивнула. Тоді вона також вважала марнуванням часу так звані перемовини, а насправді теревені про різницю устрою їхніх країн, про традиції, звички та ще й кіно. Проте зрештою результату Олег Олександрович все ж таки досяг.

- Мені здається, я зрозуміла,  - кивнула пані Плутенко. - І хоч я поки що уявлення не маю як це реалізувати...

- А уявлення ти отримаєш на курсах, - очі Олі розширилися, й Віктор зрозумів, що забув розповісти їй про навчання. Кляті думки останнім часом крутилися зовсім не навколо робочих питань. 

- Спитай в Сашка, - швидко знайшовся чоловік. - Вони або вже почалися, або ось-ось почнуться.

Оля здивовано звела брови, бо зазвичай керівник абсолютно нічого не забував, але промовчала, пішла розмовляти з Олександром Анатолійовичем з приводу навчання.

Наступні кілька тижнів промайнули наче один день. Зустрічі, навчання, звіти. Аж поки раптом не настала суцільна тиша - липень. Всі співробітники відділу по роботі з корпоративними клієнтами, як і більшість співробітників Зегер-груп в ці дні, пішли у відпустки. Оля свою відпустку ще не заробила, тому стоїчно терпіла спеку та щодня ходила в пустий офіс. Щоправда це затишшя було їй тільки на руку - вона нарешті мала час для того, щоб гарненько підготуватися та оптимізувати процеси.

Впевненості у тому, що в неї все вийде стало більше після того, як з'явився перший клієнт. І хоч він ще не заплатив жодної копійки, оскільки їхній проєкт розгортається тільки в середині вересня, це вже було досягнення, яке суперечило словам родички та й власним переконанням Олі, що вона не має здібностей до такої роботи.