34. Отрута

Коли Віктор зайшов вранці в понеділок в офіс, він зрозумів, що має чергову перемогу. Невідомо чому, але затягти дівчину на цю посаду стало для нього особистим викликом. Він вірив, що Оля впорається з роботою та не стане черговим розчаруванням. Упереджене ставлення до дівчини на початку їхніх відносин змінилося беззаперечною довірою. Як безпідставно звинувачував він її в першу зустріч, так тепер готовий був відстоювати її перед будь-ким.

Та Віктор Юрійович не був готовий боротися з невпевненістю самої пані Плутенко. Він вважав, що причиною затримки з відповіддю був коханець Ольги. І навіть уявити не міг, що дівчина сумнівається у власних силах, адже він знав її виключно, як людину готову до будь-яких викликів. Саме так вона зерекомендувала  себе на своїй посаді. Й тепер, коли підлегла відводила очі, щойно їхні погляди зустрічалися, він дратувався і боявся одночасно. Боявся, що слова Віталія виявляться пророчими.

Але тепер все було знову добре.

Тим часом Оленька, підхоплена новими амбіціями, намагалася осягнути все, що відбувалося навколо неї. Переведення на нову посаду, хоч і схоже на прийняття на роботу, але стало для жінки зовсім новим досвідом. Адже вона чітко відчула, що таке зміна статусу і ставлення, коли директорка по роботі з персоналом стала ввічливо усміхатися Ользі, тоді як при прийомі на роботу навіть не глянула в її бік. І нові цифри посадового окладу, також гріли душу, особливо з урахуванням того, що тепер від неї залежить, на скільки ці цифри можуть зрости.

Людину на заміну Ользі у відділі по роботі з персоналом поки що не знайшли, проте Віктор Юрійович запевнив підлеглу, що обов'язки будуть рівномірно розподілені між членами відділу, як було це до її приходу.

У відділі особливих змін не відбулося. Всі дружно привітали й почали планувати, де обмиватимуть першу зарплату менеджерки з продажу. Навіть пан Будай, який колись запевняв, що ніколи не дозволить жінці за себе платити, активно приймав участь в обговоренні.

Та коли бурхливі емоції вщухли й почалася рутина робота, Оля нарешті усвідомила, що з новою посадою прийшли геть нові виклики. Кілька днів вона витратила на вивчення корпоративної документації, продуктів та умов Зегер-груп, які могли б зацікавити потенційних клієнтів. Докладно вивчила місію, організацію та потреби самих клієнтів, склала докладні плани та сценарії перемовин, й начебто була готова до всього. Проте в день зустрічі, приїхавши зранку в офіс, Оля зрозуміла, що не в змозі провести її.

Вона довго думала про те, як розпочати розмову, ретельно все спланувала та розписала. Але тепер, коли справа дійшла до дій, пані Плутенко зрозуміла, що не зможе сказати жодного із запланованих виразів. Вона почала сумніватися в своїх знаннях. І кожного разу, коли колега підходив до неї з питаннями, вона відчувала, як з’являється новий шок - чи зможе вона так само відповідати на запитання клієнтів? Чи зможе вона взагалі переконати когось у чомусь? Ці думки юрбилися в голові та неслися одна за одною, як гупі в акваріумі.

Крім того Оля відчувала неабиякий тиск через, як вона вважала, невиправдано високі очікування від керівництва. Віктор Юрійович покладав на неї великі надії, сподіваючись на те, що її рішучість і наполегливість принесуть компанії нові контракти. Але Оленька відчувала, що не відповідає цим сподіванням і закривалася все більше.

Перша зустріч, а за нею і наступна перетворилися на суцільний жах. Клієнти, які приходили на зустрічі, ставили питання, на які Оля не могла дати чіткої відповіді. Вона відчувала себе безпорадною під тиском їхніх поглядів, сповнених зневаги та зверхності. Один з клієнтів не витримавши, став вимагати покликати "справжнього менеджера", бо не бачить користі в секретарці. Й це стало останньою краплею в той день. Оля заскочила в рідний офіс і попросила пана Крилова, щоб той замінив її, а сама схопила сумку та втекла додому.

Вона розуміла, на скільки дитячий та ганебний її вчинок, проте нічого не могла з собою зробити. Їй було так погано, що хоч удавися. Лише на півдорозі додому вона раптом усвідомила, що забула сісти в трамвай й подолала весь той шлях пішки, що ноги її шалено гудуть, а туфлі натерли пальці.

- Дуже не вистачає дощу, - пробурмотіла до себе жінка. - Я б тоді скинула ці кляті туфлі та пішла б боса по калюжах.

Пам'ять поблажливо підкинула відповідний спогад, де вона іще підлітком поверталася додому весело ляпаючи босими ніжками по холодних калюжах. Байдуже на холод, бо все одно промочила ноги, а настрій тоді також спершу був кепський. Проте дитяча витівка швидко покращила його.

Оля посміхнулася та зітхнула, відкидаючи спогад. Зараз вона точно так не вчинила б, вона ж доросла жінка та й ногу вколоти можна... і люди пальцем покажуть...

- І коли це ти, Плутенко, такою боягузкою стати встигла? - раптом зупинилася й обурилася власним думкам жінка. - І що тобі до того, що подумають чи скажуть незнайомі люди? Тобі боляче через взуття, то скинь його та йди, як тобі зручно!

Оля роззирнулася. Насправді людей поруч не було зовсім. Далеко попереду йшла пара людей похилого віку. Праворуч проходили дорога й трамвайна колія, ліворуч - будівлі й будинки. Й далеко позаду дві матусі котили візочки. Не схиляючись, жінка витягла ноги зі взуття - перша, друга. Й задоволено застогнала, коли ступні опинилися на рівній поверхні. Далі все було швидко - Оля підхопила підбори й бадьоро почимчикувала вулицею. Вона усміхнулася сонечку, яке з докором погладжувало їй щічки, наче кажучи: "Навіщо тобі дощ? Під теплими променями босоніж йти не менш весело".

Опинившись вдома, Ольга подзвонила Віктору Юрійовичу, щоб вибачитися.

- Я вислухаю твій звіт завтра під час планерки, - суворо відрізав керівник, а потім трохи пом'якшивши голос підбадьорив: - Ніхто не застрахований від невдач. Головне, що ти потім робиш з цим досвідом.

- В тім то й річ, що я не знаю, що мені з ним робити, - схлипнула жінка, поклавши слухавку.