33. Довгий шлях до рішучості

Ніколи ще так довго не думала Оленька над жодним рішенням в своєму житті.

Зазвичай всі проблеми вирішувала якомога швидше, а якщо не могла вирішити, то просто тікала. Цього ж разу вона порадилася і з Дмитром, і з мамою, із подругою. Тобто як порадилася? Поділилася новиною, вислухала привітання, а потім здивоване питання, чому вона досі не погодилася. Вислухавши побоювання тільки Діма сказав, що прийме будь-яке її рішення, а от мама і подруга (кожна на свій лад) сказали, що годі бути билиною в полі й час вже займатися чимось серйозним.

І все ж таки Оля сумнівалася. Ні не так - її закував страх. В голові крутилися десятки виправдань та аргументів щодо того, чому вона не може погодитися, а якщо погодиться, то негайно осоромиться. Подруга махнула на неї рукою ще в перший день, а мама продовжувала спроби переконати "нерозумну дитину". Проте це викликало лише більший спротив.

На роботі тема не обговорювалася. Віктор Юрійович тримав своє слово та не квапив підлеглу із відповіддю. Тож там все начебто було як раніше.

Але то лише на перший погляд.

Цілком переконаний у тому, що Оля погодиться на його пропозицію, пан Коломійченко звернувся до відділу по роботі з персоналом з проханням підшукати людину на посаду офіс-менеджера.

- Що трапилося? - здивувалася директоркапо роботі з персоналом, її кругле пухке обличчя стурбовано витягнулося, а маленькі тонкі губи перетворилися на червону ниточку.

- Я планую переведення. Поки що не знаю точно. Можливо за два чи три тижні, - продовжив чарівно посміхатися Віктор Юрійович, за звичкою з тих часів, коли вона проводила із ним першу співбесіду на посаду продавця. - Не хочу, щоби в Ольги Василівни були обтяження колишньою посадою.

- Переведення? - брови директорки з персоналу, здавалося, не могли злетіти ще вище, але злетіли.

- Так. А ще запишіть її на найближчий тренінг з продажів. Той, на який Сашко збирається.

Про тренінг Віктор згадав випадково й порадів, що все так вдало складається, адже зазвичай таких заходів доводиться чекати кілька місяців.

- Але він за тиждень, там вже закритий прийом заявок.

- Невже нічого не можна зробити? - схилився чоловік, довірливо заглядаючи в густо підфарбовані очі.

- Я подивлюся, що там можна зробити, - зітхнула пані й відвела погляд. - Але нічого не обіцяю.

- Красно дякую, - просяяв усмішкою та підвівся зі свого місця Віктор.

- А, так нехай же вона зайде та напише заяви, - підхопилася слідом директорка.

- Так, звісно. Найближчим часом, - не кліпнувши оком пообіцяв керівник відділу по роботі з корпоративними клієнтами.

Так, зараз він блефував. Але готуючись до очікуваного він наче не лишав йому іншого виходу, окрім як справдитися. 

***

Вечір п'ятниці проходив чудово: смачна вечеря, цікава бесіда та ще й пристрасне кохання на додачу. Здавалося б, чого ще треба, розслабляйся та насолоджуйся? Проте після всіх приємностей Олю раптом накрило хвилювання.

Пройшов уже цілий тиждень, а вона так нічого й не сказала Віктору Юрійовичу: ані погодилася, ані відмовила. Більше того, навіть для себе не могла прийняти остаточного рішення. Аж до цієї миті. 

Бо в цю мить раптом прийшов страх, що пропозиція вже втратила чинність, а вона впустила свій шанс.

Дмитро й раніше помічав, що його дівчина час від часу поринає в думки. Й був переконаний, що розмірковує вона про роботу. Проте не наважувався лізти з порадами та допитуванням, коли його не просили.

Однак зовсім ігнорувати раптом притихлу кохану, особливо в цю мить, коли вона так довірливо притулилася до його грудей у ліжку й задумливо водила пальчиком по шкірі. 

- Не треба так перейматися. Навіть якщо ти зовсім звільнишся, я забезпечу тебе всім необхідним, - навмисне бадьоро сказав чоловік, щоб підтримати й водночас обережно закинути вудку до поглиблення взаємин.

- О, звільненням мене не налякаєш, - засміялася Оля, переводячи слова в дотепний жарт. Для неї ще пройшло замало часу, щоб вважати їхні взаємини такими серйозними, щоб повністю стати залежною від чоловіка. Але ображати коханця дівчина не хотіла та й не на часі було це з'ясовування стосунків.

Дмитро, треба віддати йому належне, далі розвивати тему не став і притулившись до маківки, погладив русяве волосся. Трохи помовчав й промовив:

- Моя думка: якщо тобі хоч трохи цікаво (а тобі цікаво, адже ти не відмовила одразу) то не бачу причин не спробувати. Страх не показник. Страх створений для того, щоб вберігати нас від небезпеки для життя й здоров'я, проте у переведенні на нову посаду реальної небезпеки немає. І якщо найгірший варіант - звільнення - тебе не лякає, то чого ти боїшся?

Оля так само помовчала й тихенько відповіла:

- Для мене найгірший варіант не звільнення, а не виправдати сподівання. Знаєш, коли дивляться на тебе так... ну наче й не сварять, але ти наче вже не та людина...

- Розчарування... - видихнув Дмитро. 

Йому був добре знайомий той погляд. Такий самий був у його батьків, коли вони дізналися, що Аля вагітна. Пам'ятав, як стиснулася та зіщулилася його менша сестричка. Чи то, щоб не заплакати, чи то, щоб не бачити тих поглядів.

- Так.

- Невже думка тих людей тобі така важлива? - знову спробував розрадити кохану Дмитро.

- Так, - відповіла Оля, й чоловіче серце вкололи ревнощі. Та не встиг він щось на це відповісти, як Оля продовжила: - Але ти правий. Я хочу спробувати. Бо мені сьогодні стало по-справжньому страшно, коли я подумала, що можу втратити цей шанс. Адже мені цікаво, що чекає на мене в цій новій ролі. Я вперше в житті можу зробити крок по кар'єрній драбині в гору, а не в бік. Це так захоплює. І це занадто добре, щоб бути правдою. Надто легко. Це також лякає мене.

- А хто сказав тобі, що все неодмінно повинно бути важко? Коли робота приносить задоволення, це вже більше не робота - так ти думаєш?

- Ну, приблизно, - засміялася Оля.