32. Невизначена

Розглядаючи меню, Оля думала про пропозицію Віктора Юрійовича. Пережовуючи обід, Оля думала про пропозицію Віктора Юрійовича. Так, перспективи були дуже заманливі, проте й страшно було дуже. Закинути свій блог вона не боялася, адже за стільки часу так і не отримала бажаних результатів. Чи то тема була читачам не цікава, чи то вона щось не так писала. Однак навіть рекламна кампанія, яку вона провела, не принесла шалених відвідувань та постійних читачів.

Сама в себе Оленька не дуже вірила, тому через підприємницький провал не надто переживала. А от кому вона довіряла, так це керівнику та колегам, адже кожен з них мав той тонкий бізнесовий хист, який і дозволяв завжди бути на коні. Крім того, в них бозна скільки досвіду, тож якщо вони вважають, що вона впорається, то напевне так і буде.

Зрештою жінка вирішила, що марно товкти думки у власній голові й треба порадитися. Подзвонила подрузі, яка негайно запропонувала обговорити все ввечері за чаркою чаю. Оля вже майже погодилася, коли згадала, що на вечір у неї вже є плани... Довелося відмовити.

- Чи варто розповідати про все Дмитрові? - пробурмотіла Оленька й негайно відповіла на власне питання: - А чому ні?

Прийшло повідомлення від пана Крилова:

"Пані Плутенко, віднесіть запит юристам. У мене позапланова зустріч".

"Добре", - написала Оля коротку відповідь, на що отримала усміхненого смайлика і "Дякую".

Решта робочого дня промайнула так само швидко як і перша, тільки тепер Оля проводила не в роздумах, а в повсякденних справах.

Робочий день добігав кінця, але повідомлень від Дмитра не було.

Оля чомусь була переконана, що вже опів на шосту закоханий чоловік почне засипати її повідомленнями, нагадуючи про обіцянку провести вечір разом. Принаймні раніше чоловіки так і робили. Проте Діма жодної нетерплячки не проявляв і взагалі про себе не нагадував. "Може, щось сталося?" - захвилювалася Оля й надіслала хлопцеві повідомлення.

У відповідь пролунав дзвінок:

- Алло. У тебе все добре?

- Так. А чому ти питаєш? - здивувався Дмитро й поглянув на годинник. Він був впевнений, що під'їде до офісу Зегер-груп якраз вчасно, але стурбований голос Олі змусив засумніватися в тому, чи все правильно він розрахував. - Ти вже закінчила роботу?

- Ні. Просто ти не писав.

- Так і ти не писала і не дзвонила.

- Так, справді, - почервоніла Оля.

- Я вирішив, що не варто відволікати тебе під час роботи. Я не спитав, о котрій у тебе перерва, тож вирішив не турбувати до кінця робочого дня.

Дмитро не нарікав, навпаки, був уважний та завбачливий. А вона весь час думала лише про себе... Й щойно вже готова була звинуватити його в байдужості, коли отримала щиглика по носі. Присоромлена Оля тільки й змогла вичавити:

- Он воно як...

- То у нас все без змін? - уточнив Дмитро. - Я планував забрати тебе від офісу.

- Так. Я звільняюся о шостій.

- Добре, - усміхнувся Дмитро, від чого його голос став солодкий наче мед. - Тоді до зустрічі. Цілую.

- І я тебе, - знову почервоніла Оля тільки вже від збентеження. Вона відклала телефон й приклала прохолодні долоні до своїх палаючих щік.

- Олю, ти захворіла? - поруч раптом виріс пан Будай і з цікавістю заглядав в обличчя. В очах танцювали хитрі бісики. - Чи закохалася? Дивись, Юр'їч тобі не пробачить, якщо у декрет втечеш.

- А ви в декрет часом не збираєтеся? У вас же молода дружина, всіляке буває, - уїдливо відбила Ольга.

- Мені? В декрет? - розгубився Михайло Сергійович.

- А ви хіба не знали, що чоловік так само може піти у декрет?

- Яким чином? - ніяк не міг второпати Михайло Сергійович. В його свідомості декрет дорівнював вагітності, а чоловіки не вагітніють.

- Поцікавтеся у відділі кадрів, - підвелася зі свого місця Оля та вийшла з кабінету.

Невдалий жарт колеги додав ще одну причину для хвилювань. Не те, що б вона збиралася найближчим часом вагітніти, але, раптом що, пан Коломійченко й справді міг розсердитися на підлеглу, яка не виправдала його очікувань.

- Дурнуваті забобони, - пробурмотіла Оля й відмахнулася від марних хвилювань.

Коли повернулася до кабінету, колеги сиділи на своїх місцях, підбиваючи робочі підсумки, тож можна було спокійно завершити цей неймовірно швидкоплинний та водночас надзвичайно довгий понеділок.

Виходили з офісу всі разом. Оля вже давно перестала почуватися наче донька мафії в оточенні охоронців, скоріше вже вона була одним з мафіозі - молодим недосвідченим, але зухвалим хлопчиськом, який розмовляє з метрами на рівних.

Колеги попрощалися біля сходів і розійшлися кожен в своєму напрямку, й Оля також подріботіла до вже знайомої автівки, біля якої на неї вже чекав коханий. Їхня зустріч, коли Дмитро легко обійняв дівчину за талію та поцілував, не лишилася непоміченою жодним з сімох чоловіків.

- Сподіваюся ти голодна, - усміхнувся Діма, бо сьогодні моя черга тебе частувати.

- А у нас є черга? - удавано здивовано звела брівки Оля. - А я вже сподівалася, що більше ніколи в житті не підійду до плити.

- Якщо це твоє бажання, то так і буде, - знизав плечима чоловік. - В твоєму розпорядженні найкращі кухарі міста.

- Мені достатньо одного, - трохи засоромившись, пробурмотіла Оленька й пригорнулася до чоловіка.

- Ти навіть уявити не можеш, який я радий це чути, - наблизившись, прошепотів у губи Діма. - Я мріяв про це десять років. Як би я хотів, щоб це було правдою.

Й він торкнувся губ дівчини своїми губами, щомиті більш жадібно припадаючи до них.

- Поїхали уже, - відповідаючи на поцілунки, посміхалася Оля, - бо я зґвалтую тебе просто тут.

- Це мої слова! - вдавано обурився Дмитро, але випустив дівчину з рук, і вони разом сіли в машину.

***

- От і все. Втратили фею нашого відділу, - навмисне гучно зітхнув пан Шелест, коли закохана парочка від'їхала. - А такі надії подавала...

- Нікого ми не втратили, - склав руки на грудях пан Коломійченко. - У кожного може бути особисте життя.