29. І все ж таки шашлики

Оля прокинулася рано й не могла більше заснути, хоч очі ще були налиті важкістю вчорашніх сліз, а голова гула як зламана колонка. Жінка довго лежала в ліжку, просто дивлячись у стелю. Вікно було відчинене, і крізь нього долинав запах роси та свіжого ранкового повітря. Дзвінко цвірінькали синички, десь заскрекотала сорока.

В думках крутилися уривки розмов із Сашком і Дмитром. Тепер історія Сашка здавалася ще більшою нісенітницею, ніж вчора. І як він загалі наважився повернутися з такою вигадкою? Хоча чесно оцінивши їхні колишні стосунки, Оля визнала, що якби досі була у нього закохана, дозволила б себе обдурити. А Дмитро… Він просто зірвався вночі й обіцяв бути вранці. 

"Чому він так поводиться? Невже закохався?" - прошепотіла сама до себе й тихенько захихотіла не в змозі повірити в таке. Це було ще більш неймовірно, ніж робота під прикриттям Сашка.

Зрештою їй набридло воду у ступі товкти, й Оля встала. Погодувала собаку, поприбирала на кухні, не дивлячись кинула в смітник розкидані папери. Поки поралася закипів чайник.

Наповнила горнятко та вийшла у двір. Грім негайно вискочив за нею та почав бадьоро вивчати кожен куточок саду. За парканом було незвично тихо. Ані машин на вулиці, ані будівельників в сусідньому дворі - ранній недільний ранок.

- Цікаво, котра зараз година, - ні до кого не звертаючись промовила Оля та опустилася на лавку.

Горнятко з кавою поставила поруч, а не на стіл, й підтягнувши коліна обхопила їх руками. Знову затихла, насолоджуючись спокоєм, легким вітерцем та виглядом зелені у дворі. Раптом почула звук авто, що під'їжджає. Шини тихо прошелестіли по гравію, машина з’їхала на узбіччя. А ще за мить пролунав дзвінок.

Оля підвелася та, як була розхристана та пом’ята, пішла зустрічати гостя. Дмитро виглядав не набагато краще: червоні очі та темні кола, рукава закатані, сорочка розстебнута та пом’ята, волосся подекуди стовбичить. Та незважаючи на все це, виглядав він дуже впевненим. Його очі одразу ж знайшли її, і на обличчі з'явилася тепла усмішка. Дмитро підійшов до Олі, швидко оцінюючи її настрій, і мовчки обійняв. Ці обійми були природніми, без зайвих слів, але з таким теплом, як наче так і повинно бути, як наче це не вперше, коли Діма пригортає її до себе.

- Як ти? - тихо запитав він і трохи відхилився, щоб глянути їй в очі.

- Могло бути й краще, - відповіла Оля.

Хоча насправді зараз їй уже було набагато краще, ніж кілька хвилин тому, й зовсім чудово у порівнянні зі вчорашнім вечором. Але хотілося, щоб Діма ще трохи довше потурбувався про неї. Ще трохи більше поділився своїм теплом.

Дмитро кивнув, неначе розумів усе без зайвих пояснень. Він обійняв дівчину за плечі й провів до тієї самої лави, де вже майже охолола її кава. Сів поруч, обережно торкнувшись її руки, наче запрошуючи до розмови, але не наполягаючи. Оля мовчала, не хотілося їй зараз згадувати про Сашка, ніколи взагалі більше згадувати про нього не хотілося, а що ще сказати не знала.

- Я привіз м’ясо та овочі, - нарешті мовив Дмитро. - Пам’ятаєш, ти обіцяла мені шашлики?

Оля усміхнулася. 

- Вчора я дзвонила якраз для того, щоб запросити тебе, - відповіла вона, відчуваючи, як напруга всередині остаточно відступає.

Вони разом підготували все для барбекю. Дмитро привіз і маринад, проте Ольга наполягла, що приготує все сама.Тому чоловікові залишилося лише розкласти мангал та розвести вогонь. У справу пішла розпиляна гілка. 

Потім вони разом нарізали овочі, швиденько насмажили рулетики з лавашу та сиру й таким чином поснідали. Грім весь цей час радісно снував між ними, випрошуючи ласі шматочки.

Коли вугілля нарешті було готове, Дмитро поклав на мангал шампури з м’ясом і почав обережно повертати їх, спостерігаючи за жаром.

- Відразу видно руку майстра, - посміхнулася Оля, дивлячись, як він спокійно справляється з усіма клопотами.

- Просто люблю робити їжу так, щоб вона приносила радість, - засміявся у відповідь чоловік. - Та не тільки їжу. Мені подобається, коли люди довкола посміхаються.

Вони мовчки сиділи поруч, час від часу перекидаючись словами про побутові дрібниці, поки повітря довкола них наповнювалося приємним запахом смаженого м’яса. Обоє нарешті заспокоїлися та нарешті просто насолоджувалися часом разом.

Оля відчувала, що може довіряти Дімі. З ним було спокійно. Він не тиснув, не вимагав пояснень, а просто був поруч - такий, як є, з відкритим серцем і добрими намірами.

Поки вони спостерігали за мангалом Грім спробував підкрастися до стола, щоб викрасти шматочок лаваша. Оля помітила це й злегка штовхнула Діму, привертаючи його увагу. Й коли між собачим носом і тарілкою лишалося кілька сантиментрів, вигукнула:

- Грім, фу!

Собака кинувся навтьоки, а люди залилися веселим сміхом.

- Він був впевнений, що цей шматок лишився для нього, - наче хлопчисько схлипнув Дмитро.

Оля на мить замилувалася чоловіком, а потім ласкаво промовила:

- Дім, я хочу подякувати тобі, - тихо сказала вона. - Ти завжди допомагаєш і знаходиш спосіб підняти мені настрій, навіть коли все здається безнадійним.

- Олю, - чоловік подивився на неї, в карих очах танцювали веселі вогники, - мені це важливо. Я не хочу, щоб ти почувалася самотньою чи засмученою. Ти заслуговуєш на більше. І я завжди буду поруч, якщо треба.

Ці слова наче шпилька прошили серце Олі. Вона відчула як по щоках почало розливатися тепло. Невже все ж таки смілива думка виявиться правдою? Але спитати дівчина не наважувалася. Ані спитати, ані ворухнутися, ані просто вдихнути на повні груди.

- Можна я скажу дещо особисте? - запитав Дмитро, відводячи погляд на мангал.

- Так, - ледь чутно видихнула Оля, відчуваючи як з кожною миттю зростає хвилювання.

- Я знаю, що ти завжди було волелюбна та обережна у спілкуванні з людьми. Можливо це через те, що ти пройшла через багато болю, - дівчина здивовано звела брови, вона й не здогадувалася, що може справляти таке враження. - Я не хочу тиснути чи нав’язуватися, але… я бачу в тобі ту людину, з якою хотів би бути поряд. Не тільки як друг, а щось більше. Я хочу, щоб ти знала це, навіть якщо зараз ти не готова. Я готовий чекати стільки, скільки потрібно.