28. Минулий біль

Сашко ніби отямився та знову почав випромінювати спокій, повільно зітхнув, а потім, повагавшись мить чи дві, заговорив:

- Олю, я розумію, що це важко сприйняти. Але коли я пішов, це було не тому, що у мене з’явилася інша жінка. І не тому, що ти зробила щось не так. Вся справа в тому, що мене тоді завербували...

Оля спочатку не зрозуміла його слів й автоматично кивнула, а потім брови поволі поповзли по лобі, а в голові застукала думка, яку вона негайно озвучила:

-  Що? Та що, в біса, ти несеш? - вона навіть злитися не могла на цю маячню, а лише розчаровано похитала головою.

- Так, Олю, - не відступався від своєї легенди Сашко, продовжуючи зображати надзвичайну серйозність. - Я почав працювати на спецслужби. На той момент я не міг залишатися поруч із тобою. Були справи, які вимагали повної тиші і відсутності прив’язок.

- Спецслужби? Ти серйозно?

В голові негайно замиготіли спогади про те, як він раз-у-раз зникав, а потім знову з’являвся, як казав образливі слова про те, що знайшов іншу, однак ніколи не відмовляв, коли Оля просила допомоги по господарству. Як он там за столом на кухні сварився на собаку та смоктав пиво після такої помочі. Вона засміялася нервовим сміхом, а потім зупинилася, глянувши йому прямо в очі. 

- Ти хочеш сказати, що кинув мене, тому що був шпигуном? Це взагалі не смішно.

Сашко мовчав кілька секунд, а потім витягнув з кишені щось схоже на документ. Відкривши його, він показав Олі. У тьмяному світлі коридору вона не могла добре розгледіти, що там, але побачила герб і печатку, схожі на офіційні. Їй стало трохи не по собі.

- Це просто папірець, Сашко, - твердо сказала вона. - Ти думаєш, я поведуся на цей цирк?

- Я розумію, як це виглядає, - його голос був спокійним, але тепер в ньому відчувалася напруга. - Але я тут не для того, щоб тебе переконувати. Я просто хочу, щоб ти знала правду. Щоб у тебе більше не було сумнівів. Я повернувся, до тебе бо мені дозволили знову жити нормальним життям. Саме ти, Олю, ти була єдиною, про кого я весь цей час думав.

Оля втупилася в нього, намагаючись розгадати, чи він справді говорить щиро. В її голові змішалися гнів, недовіра та відчуття якоїсь безвиході. Вона знала Сашка досить добре, щоб розпізнати його хитрощі, і зараз вона чітко побачила, що він знову намагається маніпулювати нею, змусити повірити в якусь вигадану історію. Але тепер вона була іншою, зміцніла, навчилася не піддаватися емоціям.

- Саш, - Ольга зітхнула і прибрала волосся з обличчя, дивлячись йому просто в очі. - Ти мене недооцінюєш. Думаєш, я настільки наївна, що повірю в твої казки про спецслужби?

- Я не хочу, щоб ти вірила, - відповів він тихо та патетично. - Я просто хочу, щоб ти зрозуміла, чому я так вчинив.

Оля зробила крок до нього, знизавши плечима.

- Ти був занадто боягузливий, щоб залишитися зі мною і вирішувати проблеми разом, ось чому ти так вчинив, - її голос став гострим, наче лезо. - І зараз ти знову намагаєшся обдурити мене якоюсь вигаданою історією, щоб викликати співчуття.

Сашко відвів погляд на мить, але потім повернувся до неї з рішучістю в очах.

- Я не очікую, що ти мене вибачиш, - сказав він. - Але я не міг більше жити з цим тягарем. Я хочу, щоб ти знала правду.

Оля нервово засміялася.

- Правду? Правду, кажеш? - вона знову оглянула документи в його руках, і раптом усвідомила, що насправді немає ніякого значення, чи правду говорить колишній чи ні. Вона вже давно не закохана в цього чоловіка, не потребує його допомоги й, більше того, він їй огидний.

- Гаразд, - вона схрестила руки на грудях. - Припустимо, я повірила. Що далі? Ти хочеш, щоб я знову впустила тебе в своє життя? Після всього, що сталося? Ти думаєш, що можна просто повернутися і зробити вигляд, що нічого не було?

Сашко замислився на кілька секунд.

- Я не прошу тебе прийняти мене знову, - повторив він тихо. - Я лише хочу, щоб ти знала, що тоді я не мав вибору. Я зробив це не за власним бажанням.

Оля спробувала відчути гнів, але він повністю відступив, залишаючи лише порожнечу. Вона бачила перед собою людину й не могла зрозуміти, як так сталося, що вони почали колись зустрічатися. Так зараз він виглядав дуже добре та ще й говорив тихо та м’яко. Не так як зазвичай раніше. Проте…

- Добре, ти сказав усе, що хотів, - нарешті мовила вона. - Але це нічого не змінює. Ти сам вибрав свій шлях. І ти сам з нього зійшов. Я не збираюся тягнути тебе назад.

Сашко кивнув, його погляд потьмянів. Він більше не намагався її переконувати, не намагався виправдовуватися. Він просто стояв там, дивлячись на неї з тією ж сумішшю злості й роздратування, яку Оля вже чимало разів бачила раніше.

- Я зрозумів, - сказав він нарешті. - Я більше не буду тобі заважати. Але якщо коли-небудь передумаєш...

- Я не передумаю, - різко відповіла Оля, перш ніж він зміг закінчити свою фразу.

Сашко роздратовано скривив губи, але нічого не відповів. Кинув документи на стіл, а потім направився до виходу. Оля мовчки дивилася, як він відчиняє двері й виходить з її будинку, залишаючи за собою лише сліди на підлозі й запах сигаретного диму. Коли двері зачинилися, вона дозволила собі глибоко видихнути.

На якусь мить у будинку запанувала повна тиша. Але наступної миті Оля кинулася у двір, щоб визволити з полону свого маленького хлопчика. Собака радісно скакав та облизував все до чого міг дотягнутися, Оля гладила його та сміяла, поки в одну мить раптом не розридалася. Схлипи виривалися з грудей мимоволі, а сльози були такі пекучі, що стало жарко. Біль та гнів, які вона ховала та заштовхувала шлибше роками, вмить вирвалися й поглинули жінку.

Раптом з сумочки, яку вона досі притискала до боку, залунала мелодія дзвінка. Трохи заспокоївшись, але продовжуючи схлипувати, Оля дістала ґаджет в приклала до вуха.

- Доброго вечора, - почувся лагідний голос Дмитра. - Ти дзвонила, а я не зміг відповісти. Пробач.