25. У пошуках подарунку

Цього вечора жодна дурнувата чи розумна думка більше не відвідувала голову Оленьки. Музика розслабила та заспокоїла розбурхані нерви, й щойно вона повернулася додому та погодувала улюбленця, впала на простирадло й міцно-міцно заснула. Ну а коли о сьомій пролунав дзвінок будильника, жінка так і не знайшла в собі сили встати з ліжка.

- Ще десять хвилин й встаю, - пообіцяла вона собі, проте непомітно знову заснула.

Вдруге розбудив дзвінок, що був більш настирливим ніж будильник, й перелякана Оленька зіскочила з ліжка, на льоту однією рукою приймаючи виклик, а другою поправляючи скуйовджене волосся.

- Доброго ранку, - бадьоро пролунало у слухавці, і серце Олі потроху почало заспокоюватися.

- Доброго ранку, Дім. Як добре, що це ти подзвонив.

- Приємно це чути. Щось сталося?

- Нічого такого, просто я трохи проспала.

- Я розбудив тебе?

- Так, і я за це тобі вдячна.

- У тебе на сьогодні вже щось заплановано? Шкода, а я хотів запросити. Щойно відвідав свою майбутню оселю, переконався, що ще не скоро зможу переїхати та вирішив розрадити себе кавою та розмовою з тобою у найближчій кав’ярні, - вдавано пожалівся чоловік. 

- Так, з ремонтом завжди так, - “зі знанням справи” покивала Оленька. - Співчуваю. І шкодую, що не зможу зустрітися, - майже щиро додала наприкінці.

- Нічого страшного, іншим разом, - знову зітхнув колишній однокласник.

- Так. Зустрінемось іншим разом. Бувай, - попрощалася жінка та поспішила до вбиральні, до приїзду пана Аббасова лишалося двадцять хвилин.

Колега дав Олі трохи більше часу й подзвонив о дев’ятій тридцять дві.

- Доброго ранку. Ну що, ти готова?

- Доброго, вже йду.

Жінка вийшла на вулицю та сіла в машину, що притулилася біля її паркану. Мимохіть глянула на сусідній двір, що вже обростав новою огорожею. За нею робітники вже потроху розгортали новий робочий день.

Поглянула на пана Аббасова й здивовано відзначила, що він нервує.

- Отже, чим я можу вам допомогти? - вкотре поцікавилася, так і не розуміючи, навіщо її залучили до цієї ситуації.

- Як я вже казав, я планую зробити сюрприз своїй нареченій… Тому й хочу отримати пораду та допомогу у виборі в магазині. Я, якщо чесно, не надто маю досвід у тому, що подобається жінкам, дарував хіба що матері чи тіткам, але вони рідня, тому й попросив тебе. Який подарунок зробив би тебе щасливою?

Оля здивовано звела брови. “Не має досвіду у тому, що подобається жінкам. Ой тільки не кажіть, Ельдаре Андрійовичу, що не дарували дівчатам квіти”, - уїдливо відзначила пані Плутенко. Втім, можливо, зазвичай він квітами й обходився. А тут хоче подарувати якийсь унікальний подарунок - наречена все ж таки. Оля замислилася над тим, що хотіла б отримати понад усе, а потім уявила як пан Аббасов дарує своїй коханій гарненький бордовий блокнот Rhodia Goalbook, про який сама Оля мріяла останні два місяці, та посміхнулася.

- Ні, мої пріоритети тут не підійдуть, - мотнула вона головою. - Краще розкажіть, чим ваша дівчина захоплюється, яке у неї хобі?

- Ну… Вона модель…

“Очікувано, - відзначила про себе Оля. - Напевно ще й красуня. Хоча якщо її спеціальність дефіле, то це зовсім необов’язково, головне… Так стоп”, - зупинила власний потік думок жінка та очікуючи продовження поглянула на Ельдара Андрійовича. Проте продовження не було.

- І це все? - здивовано звела брови жінка.

- А що ще ти хочеш? Ми не бачилися п’ять років і майже не спілкувалися, - роздратовано промовив чоловік. 

- Чому? - не втрималася від питання Ольга.

- Ну, ми прийняли таке рішення…

- Ви…? Яке рішення ви прийняли?

- Що візьмемо паузу у наших стосунках на час її контракту. Строк великий, а спілкування на відстані тільки ятритиме рани. А коли вона повернеться, тоді ми вже зможемо відновити стосунки й згодом одружитися.

Що відповісти на таке Оля не знала. Хоч і цікаво було розпитати про те, хто з них запропонував таку “геніальну” ідею, вона стрималася. Не такими вже й близькими були їхні стосунки з Ельдаром Андрійовичем, й те, що вона взагалі дізналася щось з його особистого життя - випадковість.

Розпитувати далі не було сенсу - за стільки років уподобання дівчини могли змінитися, тому Оленька вирішила дати пораду щодо універсального подарунку від коханого чоловіка.

- А яким прикрасам вона надає перевагу?

- В повсякденному житті вона майже ніколи не носила прикрас. 

- Складний випадок… Ну, вона хоч сережки носить?

- Я не хочу дарувати їй сережки.

Оля похмуро глянула на чоловіка.

- Послухайте, вам потрібна моя думка, проте це не означає, що я мушу стати генератором ідей. Краще ви пропонуйте, а я казатиму, як би поставилася до цього на місці вашої дівчини.

- Гаразд, - несподівано легко погодився чоловік та завів мотор.

Наступні кілька годин перед очима Олі пронеслася така кількість коштовних подарунків, якої вона навіть уявити не могла. Процес вибору проходив за таким сценарієм: Ельдар Андрійович щось пропонував, Оля погоджувалася, але він відмовлявся, кажучи, що це непотреб, або Ельдар Андрійович пропонував, Оля заперечувала, аргументувала свою думку, й чоловік з нею погоджувався.

Об’їхавши півміста вони зрештою зійшлися на подарунку - вишуканому та функціональному розумному годинникові. Несподіване рішення прийшло до них майже одночасно, коли вони опинилися біля відповідної вітрини.

- Ваша дівчина у захваті, - усміхнулася продавчиня, із заздрістю поглядаючи на Олю.

- Вона буде у захваті, - наголосила на слові пані Плутенко, - коли отримає подарунок.

- Так, - кивнув Ельдар Андрійович, із захватом розглядаючи гарненьку подарункову коробочку. - Дуже сильно на це сподіваюся… Олю, ти, - чоловік раптом стрімко розвернувся та припечатав міцний поцілунок у щоку.

- Та будь ласка, - від несподіванки розсміялася Оленька. 

Вони вийшли з салону, й пані Плутенко вже почала розмірковувати над тим, як проведе решту суботнього дня, коли Ельдар Андрійович несподівано спитав: