23. І тісно в грудях стало

Чоловік вдихнув та затамував подих на кілька секунд, зважуючи, як краще все піднести. Оля, відчуваючи його напругу, також затихла.

- Олю, - вирішив зайти здалеку, - пам'ятаєш, яким я був у школі? Баламут - без амбіцій, без планів на майбутнє… Знаєш, я завжди захоплювався кулінарією, але ніхто, крім моєї сім’ї не знав про це. Я соромився, бо навіть уявити не міг, що зможу чогось досягти у цій сфері.

Оля здивовано подивилася на чоловіка, намагаючись вловити суть його слів. Вона пам'ятала Діму як зірку класу. Досить успішний у навчанні веселий красунчик, в якого на перший погляд зовсім не було проблем. Тому почути від нього такі зізнання було дивно і навіть трохи хвилююче.

- Але життя змінюється, - тим часом продовжив Дмитро. - Я дещо усвідомив, багато працював у різних місцях, вчився, здобував досвід. Не цурався нічого. Спочатку це були маленькі кафе, потім сімейний ресторанчик, потім я поїхав за кордон… І кожен крок наближав мене до того, щоб втілити мою мрію. І, зрештою, мені вдалося відкрити власні ресторани та зробити їх взірцевими.

Оля широко розкрила очі, відчуваючи, як її серце швидко калатає. Вона була настільки вражена цією новиною, що не знала, що сказати. Дмитро, який здавався їй звичайним хлопцем з минулого, виявився успішним ресторатором, людиною, яка досягла великого успіху завдяки власній наполегливості та таланту.

- Але я не хочу, щоб ти бачила в мені тільки успішного бізнесмена, - продовжив він, ніби читаючи її думки. - Для мене важливо, щоб ти бачила того самого Дімку, з яким навчалася у школі, й ми спілкувалися як раніше.

Оля повільно видихнула, намагаючись зібратися з думками. Новина вразила її більше, ніж вона сама могла уявити. Виникло неприємне відчуття своєї недолугості. За ті роки, що вона просто пурхала від роботи до роботи, від захоплення до захоплення, хтось, кого вона потай вважала ще більш несерйозним, виявився успішним. Ні, не просто успішним, а найсправжнісіньким суперменом! А що найгірше: його его не зросло до неба, й він лишився таким же щирим та готовим допомогти хлопцем. Це геть вибивалося з кола її переконань про багатіїв та про можливості “звичайних” людей. Втім думати про це зараз не було часу, зусиллям волі жінка виринула зі свого внутрішнього світу.

– Дімо, - нарешті вимовила вона, - ти просто неймовірний. Ти багато чого досягнув. Складно, звісно, таке перетравити, проте… Звісно, що ми будемо спілкуватися, як і раніше… Я ж бо тобі ще шашлики винна, - Оля усміхнулася та плеснула його по плечу. - Хоча зараз буде ще більш ніяково тебе ними пригощати… Бо ж ти професіонал.

Дмитро відчув полегшення, почувши ці слова. Він боявся, що Оля зміниться після того, як дізнається про його досягнення. Почне неприродно загравати чи навпаки спробує віддалитися. Але схоже, що вона залишилася тією самою Олею, якою й була - щирою, відкритою і кумедною.

- Не хвилюйся, - сказав він. - Я впевнений, що якість твоїх страв варта мого закладу.

- Ну ти скажеш таке, - дзвінко засміялася Оленька, виплескуючи напругу. Вона навіть уявити не могла, що сьогоднішній вечір принесе їй ще більше емоцій, аніж день. А несподівана зустріч у ресторані приведе до такої відвертості. Дмитро постав у новому світлі, але як ставитися до цього поки що невідомо.

Чоловік тихо усміхаючись, милувався цим сплеском веселощів, а коли він затих раптом сказав:

- Це буде дивно, якщо я скажу, що поки що не хочу їхати, що хочу більше дізнатися про твоє життя зараз? Ми бачимося дуже часто останнім часом, але досі нічого одне про одного не знали. Можливо, ти розкажеш мені, як прийшла до того, що робиш зараз?

- Та власне, нічого розповідати… На цій роботі я опинилася випадково, але якось прижилася. Люди тут класні працюють…

- Ти з кимось з них зустрічаєшся? - не зміг утриматися від питання Дмитро. Коли побачив як тепло дивляться на неї сторонні чоловіки, як торкаються плечей та навіть обіймають на прощання, ревнощі закипіли в душі. Та зрозумівши, що це аж занадто яскраво викриває його наміри, виправився:

- Тобто, взагалі, чи ти з кимось зустрічаєшся? Не хочу, щоб у тебе були неприємності через мене.

- Ні, все гаразд. Я вільна робити, що хочу. Щоправда вже час вигуляти Грома. А то бідненький з самого ранку вдома сидить.

- То ходімо швидше. Не варто мучити собаку, - відкрив дверцята Дмитро.

- А… ага, - кивнула Оля й собі відстебнула пасок безпеки. Вона не очікувала, що хлопець вирішить піти з нею, думала, що на цьому вони й розпрощаються.

Вони зайшли у двір.

- Тримайся ближче до мене, - перед входом до будинку Ольга взяла чоловіка за руку й завела собі за спину. Дмитро слухняно відступив назад, але не підтримував її перестороги. В попередні зустрічі Грім показав себе як цілком розумний та спокійний собака. 

Грім звично вискочив з будинку й навіть не загарчав, кілька разів оббіг довкола господині та її гостя, принююхуючись та вихляючи хвостом, а потім майнув у глиб двору.

- Досі не можу зрозуміти, чому він на тебе так реагує. Він навіть на Сашка гарчить, хоч той його колись і привів.

- Собаки добре відчувають людей, - роздратовано знизав плечима чоловік. Знову вона згадала про того Сашка. - До того ж, я наче вже казав, що в нашу першу зустріч ми нормально поспілкувалися, й він побачив, як я допоміг його господині.

- Та що ж ти такого зробив? - не витримала Оля незнання.

- Та наче нічого особливого. Привів тебе додому, посприявши його прогулянці, потім допоміг тобі підвестися… кхм… тобто піднятися по сходах, напував кавою… До ліжка ти пішла вже сама, а я під пильним оком Грома вийшов з дому, нічого не вкравши. Напевне, він це оцінив, - засміявся Дмитро на останніх словах.

- Ти не все мені розповів. Так? Я щось бовкнула тоді?

- Ні, ти була доволі мовчазна. Мені здалося, що ти взагалі забула про моє існування вже десь біля хвіртки.

- Ой, сором який, - прикрила очі долонею Оленька.

- Буває й гірше, - спробував заспокоїти її чоловік.