21. Індійська зірка

- До речі, де носить головних героїв напередодні важливої зустрічі? - поцікавився пан Шелест щойно вони вийшли з кабінету.

- Вони вже були, проте виникла необхідність ненадовго поїхати. Віктор Юрійович, обіцяв повернутися до початку зустрічі.

- Он воно як… - звів брову чоловік і наче хотів додати щось уїдливе, але Ольга перервала його, бо не хотіла отримати чергову дозу його отрути:

- Мене попросили зустріти гостей у разі необхідності. Ви мені допоможете?

- Я? - здивувався Віталій Віталійович. - Ти просиш мене?

- А кого мені ще просити? Ви заступник керівника. Звісно, що на зустрічі ви маєте більшу вагу, ніж я.

Пан Шелест вражено хекнув, а потім щиро визнав:

- Я гадав, що після нашої останньої розмови наодинці ти мене уникатимеш.

- Але ж зрештою усе з’ясувалося…  - знизала плечима жінка.

- І ти на мене не сердишся? - не вгавав Віталій Віталійович, вкотре дивуючись дивному ходу її думок.

- Ні. Я розумію ваші мотиви, хоч і не схвалюю ваші методи, - трохи подумавши відповіла Оля.

Вона вирішила, що щирість з ним поки що була найкращою зброєю. Тільки чесність обеззброює людину, оповиту з ніг до голови брехнею.

Зависла тиша.

- Ось ця нарадча, - нарешті подав голос чоловік, коли вони підійшли до дверей із написом “Зарезервовано 10:00”. - Звісно, я допоможу за потреби. Хоча, якщо Вітя сказав, що вони встигнуть, то вони встигнуть. Він просто завжди страхується.

- Це добре, - не дивлячись на пана Шелеста, кивнула Оленька, вона була надзвичайно щаслива, що не залишиться наодинці з проблемою.

Вони разом оглянули приміщення й, переконавшись, що все готово, повернулися до кабінету.

Хвилини тягнулися надзвичайно довго проте година збігла швидко. Поглядаючи на годинник, Ольга кожної миті очікувала дзвінка з прохідної з повідомленням, що група розгублених індусів товчеться у їхньому холі. Так, англійську вона знала, проте досвіду у спілкуванні з діловими партнерами, та ще й на такому рівні - вона до такого не готова!

Та коли о десятій нуль п’ять ніхто так і не подзвонив, офіс-менеджерка захвилювалася ще більше. Не витримавши напруги, написала керівнику коротке повідомлення “Вони досі не приїхали”. Хотілося додати ще емодзі з синім обличчям, що кричить у паніці, який дуже добре відображав її стан зараз, але стрималася.

“Ми в нарадчій. Все добре”, - прийшла негайна відповідь. Схоже керівник і так зрозумів її стан.

Знову потягнувся час, тепер уже очікування стосувалося персоналу з ресторану.

За п’ятнадцять хвилин до одинадцятої несподівано подзвонив Дмитро:

- Доброго ранку. Як справи?

- Ой, Дім, - зітхнула Оленька не взмозі більше стримуватися, зараз свої емоції вона готова була виплеснути на будь-кого, хто б запитав “Як справи?” - Я в паніці. Почуваюся жахливо. Хоча начебто зустріч проходить нормально.

- Ну тоді пускай нас. Будемо заварювати для тебе заспокійливий чай.

- Ти… Ти приїхав? 

- Звісно. Я ж повинен проконтролювати виконання мого доручення.

- А… Напевне, що так… Я зараз вас зустріну.

Оля спустилася на перший поверх, а потім провела Дмитра та двох дівчат у традиційному індійському вбранні до нарадчої. В спеціальному передпокої фахівці підготували все до чаювання: розставили на таці чашки, різнобарвні солодощі, заварили ароматні відвари.

- Ми готові, - зрештою усміхнувся Дмитро, який приймав активну участь у приготуваннях. 

Оля зблідла. Та незважаючи на страх, рішуче зайшла до нарадчої, чим привернула до себе загальну увагу всіх наявних у приміщенні чоловіків. Жінка розтягнула губи у, як їй здалося, привітній посмішці й промовила:

- “Вітання! Чи не бажаєте випити чаю?”**

Індійські партнери заусміхалися та із задоволенням погодилися зробити невелику перерву. Оля кивнула та навстіж відчинила двері, пускаючи офіціанток із тацями. Дівчата спритно розставили все на кавовому столику, який розмістився трохи обабіч великого стола для нарад, і всі жінки покинули кімнату.

Коли пані Плутенко зачинила за собою двері і полегшено зітхнула, перед нею опинилася чашка чаю. Його освіжаючий аромат водночас мав яскраві нотки, які дівчина не взялася б визначити.

- Це те, що тобі зараз треба, - запевнив її Дмитро.

- Дякую, - Оля взяла чашку й зробила малесенький ковток. - А що це?

- Це чай для гармонізації “вата”.

- Чого? - насупила брови жінка, а дівчата за спиною Дмитра незмовляючись захихикали.

- Вата - це назва однієї з енергій в аюрведі, енергії повітря. Серед іншого вона відповідає за емоції й хвилювання.

- Цікаво, - намагаючись відсторонитися від надокучливого хихикання, відповіла Оля. Все, що стосувалося енергій її завжди цікавило. Щоправда саме індійські вірування вона завжди вважала аж занадто складними, бо абсолютно не сприймала їхніх назв.

- І смачно, - додала ще після кількох ковтків.

- Радий, що тобі до смаку. Ну, ми тоді поїхали. Дівчата повернуться о першій вже з кимось з ресторану. У мене, на жаль, справи на цей час.

- Добре. Моя вдячність не має меж. Твоя допомога дуже доречна. І зі стравами… і з чаєм.

- Я завжди до твоїх послуг, - злегка схилив голову Дмитро, й в Олі раптом виникло незрозуміле бажання торкнутися русявого волосся, просто щоб відчути чи таке ж воно м’яке на дотик, як і на вигляд.

- Дякую, - трохи відхилилася та сховала руку за спину Оленька,  бо ж не ввічливо отак з доброго дива мацати людей.

Чоловік помітив цей рух і засмутився. Невже дівчина так боїться наблизитися до нього? Такими темпами до осені вони не те, щоб разом у відпустку не поїдуть, а тільки до флірта перейдуть. Проте ззовні він ніяк не проявив свого розчарування. Офіс й справді не місце для зближення.

Через деякий час, коли пан Карась з офіціантками вже поїхав, а пані Плутенко повернулася до свого кабінету, їй прийшло повідомлення від керівника: “Ми закінчили. Приберіть чашки”. Довелося бігти та самій збирати все зі столу.