20. Чи то друзі, чи то вороги

- Пробач, що відволікаю, але мені потрібна інформація, - заторхкотіла Оля. - Мене керівник попросив договір підготувати з тією фірмою, що надаватиме…

- Оля? - здивувався Дмитро, який останні півгодини сперечався зі своїм колишнім партнером через нову рекламну кампанію. Той вимагав збільшити відсоток авторських відрахувань, хоч не мав на нові дизайни жодних прав. - Це ти мене пробач. То я не тобі. Я зараз за кермом, тому не глянув номер.

- Справді? - полегшено зітхнула пані Плутенко, мимохіть відзначаючи, що не такий уже колишній однокласник білий та пухнастий, й пожартувала: - Отже ти мене ще не ненавидиш за ту роботу, що я тобі підкинула?

- Звісно, що ні, - запевнив її чоловік. - Я вже домовився про все. Зараз попрошу, щоб з тобою зв’язалися, тож не хвилюйся.

- Добре, - кивнула Оля, хоч співбесідник і не міг її бачити й поклала слухавку.

Хвилини за дві їй і справді зателефонували. Дівчина з дуже приємним голосом повідомила, що вони із радістю відгукнулися на прохання Дмитра Микитовича й готові вислухати будь-які побажання клієнтів. Пані Плутенко про всяк випадок повторила, чого потребує.

- Так, безумовно, меню буде виконане повністю, ми б попередили, якби виникли якісь проблеми. З приводу договору. Для одноразових заходів у нас не передбачена така процедура. Більше того з поваги до Дмитра Микитовича ми не беремо попередню оплату.

- Мені потрібні принаймні назва вашого закладу, розрахунок вартості страв та послуг, - роздратовано відповіла Ольга. Чомусь дівчина їй була неприємна, чи то зверхність у голосі відчула, чи то це її “заради Дмитра Микитовича” не сподобалося. - Мій керівник хоче бути впевнений, що меню та обслуговування будуть на найвищому рівні.

- Звісно, що все буде на найвищому рівні! - образилася за свїй заклад дівчина.

- В такому разі найближчим часом чекаю на проформу, - відрізала пані Плутенко.

- Я надішлю її за кілька хвилин просичали їй у відповідь.

- Завжди знала, що я геній нетворкінгу, - поклавши слухавку, гмикнула сама до себе Оля та почуття каяття так і не виникло.

Здобувши нарешті назву та контакти закладу, офіс-менеджерка негайно перевірила їх в інтернеті, чи не доведеться бува червоніти перед Віктором Юр’їрієвичем, і була трохи розчарована, бо заклад хоч і був дорогий, проте зовсім не індійської кухні. Втім іншого варіанту в неї не було, довелося довіритися.

Керівник мигцем глянув інформацію, так наче й не просив її приносити, пробурмотів щось про “гарну роботу” й майнув на зустріч, тільки його й бачили.

Решта дня пройшла в Олі у звичайному темпі. Де могла, допомагала колегам, коли був час займалася власними справами й трішечки хвилювалася про наступний день.

В самому заході пані Плутенко приймати участі не збиралася. Мови вона не знала, в деталях співпраці не обізнана, стрункою білявкою не була, тож що їй там було робити? Проте під впливом настрою останніх днів зробила зачіску з прямим пробором та низьким пучком, хоч зазвичай носила розпущені. Костюм зі спідницею, а не брючний як зазвичай, також видався більш доречним сьогодні.

- Вай, які ніжки, - отримала несподіваний комплімент від Жанни, яка піднімалася за нею на ґанок Зегер-груп.

- Доброго ранку, - здивовано відгукнулася Оленька, обертаючись на родичку.

- Ну що, таки наважилася? Когось із хлопців собі вирішила загарбати? Тільки мого Ельдарчика не чіпай, - глузувала Жанна.

Пані Плутенко глянула на неї та мовчки всміхнулася. Звісно, Ельдар Андрійович був видний парубок, як і решта неодружених її колег, проте чомусь навіть думки не виникало з кимось із них зав’язати стосунки чи навіть просто переспати. Після побачення з паном Лихачівським вона трішечки думала про це і зрозуміла, що навіть просто назвати зменшеним ім’ям когось із колег було якось незручно, що вже казати про невстановлені стосунки.

Але Жанна обернула те мовчання на свій лад, їй здалося, що так Оля насміхається та кидає їй виклик. Не бажаючи програвати, жінка вирішила негайно піти в наступ і вже вигадувала план.

Тим часом Оленька, навіть не здогадуючись про дивні висновки родички, піднялася на свій поверх та зайшла до кабінету. В приміщенні було звично порожньо, решта співробітників ніколи не приходили заздалегідь, тож в офіс-менеджерки зазвичай було хвилин п’ятнадцять-двадцять на спокійний початок дня. Звісно, вона могла витратити цей час на горнятко кави в їдальні, проте краще було посидіти в тиші, щоб поступово розпочати свій день, повільно готуючи думки, налаштовуючись на робочий лад.

Та цього ранку налаштуватися Оля не встигла. Щойно вона сіла за стіл, подзвонили з ресторану й повідомили, що співробітники прибудуть о десятій, щоб подати чай, а обід буде о першій. Одразу після цього заскочив Олег Олександрович. Хлопець виглядав змарнілим, карі очі гарячково виблискували. Він дістав з сумки ноутбук і здивовано поглянув на на офіс-менеджерку.

- Олю, ти вже тут? Можеш, будь ласка, роздрукувати те, що я надішлю?

Жінка кивнула та ввімкнула БФП, щоб він розігрівався поки колега надсилає документи. За кілька хвилин шість пакетів документів було роздруковано й вони вдвох почали розкладати їх у теки.

- Гості приїдуть як заплановано?

- Так, зустріч почнеться о десятій, - кивнув Олег і на мить застиг, наче пригадав щось жахливе, відповідальність дуже сильно давила на нього.

- Близько одинадцятої подадуть чай, - спробувала відволікти хлопця Оля, змінивши тему розмови.

- Чай? - виринув з думок той. - А, ну так, це буде доречно. Гарна ідея!

Оля усміхнулася й поглянула у бік. Так, ідея гарна, проте не її. Та чи має це значення для пана Семеренка зараз? Навряд.

Коли вони майже закінчили, приїхав бос. Він виглядав ще більш доглянутим, ніж зазвичай, на відміну від свого затурканого підлеглого. Віктор Юрійович невдоволено поглянув на Олега та наказав негайно іти за ним, а Олі доручив за необхідності зустріти партнерів.