18. Минуле навиворіт

В салоні таксі панувала тиша. Не цілковита, адже з динаміків лунав легкий блюз, воркотів мотор, раз-у-раз цокав сигнал при повороті. Тиша була напружена, та, що наче важка ковдра вкриває тіло й напихає у вуха вати. І хоч як не додавай гучності звук все одно лунає як із льоху.

Перш ніж сісти чоловіки довго уступали одне одному переднє сидіння, аж поки Оля не виявилася затиснутою поміж широких плечей. Відчуття, що вона втрапила у халепу дедалі зростало.

Водій таксі здивовано поглянув назад на чоловіків та сплющену між них дівчину, але питати нічого не став. Лише кинув оком на Олю й ледь помітно посміхнувся.

Пані Плутенко зітхнула. Вона чудово розуміла як це виглядає. І десь в глибині душі навіть хотіла б потрапити у любовний трикутник, де її прихильності добивалися б двоє чоловіків, і жоден би не хотів уступати місце поруч із коханою. Проте реалії були такі, що цих чоловіків зараз цікавили їхні власні взаємини. А вона якимсь чином повинна посприяти тих взаємин відновленню.

Оленька знову зітхнула й у той самий час машина зупинилася на узбіччі. Пан Коломійченко вийшов перший. Вітайлій Віталійович щось невдоволено пробурмотів та, озирнувшись на дорогу, відкрив свої дверцята. Оля востаннє кинула оком на усміхненого водія і також вийшла.

- Цікава спроба, Вітю, - гукнув через машину пан Шелест. - Гадаєш, якщо привезеш нас сюди, то все негайно вирішиться?

- Я принаймні роблю спроби, - похмуро відповів Віктор Юрйович, - на відміну від тебе. Ходімо.

Пан Шелест боровся із бажанням сісти назад в машину та майнути подалі, проте Коломійченко ще в офісі застеріг його, що якщо сьогодні вони не поговорять, він продемонструє докази його маленького жарту генеральному директорові. Та ще й Оля. Навіщо він притяг сюди цю маленьку відьму? Цікавість була навіть сильнішою ніж страх бути викритим. Тому зрештою він відпустив машину та пішов на тротуар.

Вони втрьох пройшли через невелику алею, а потім арку старої будівлі. Тут знайшлося невелике замурзане кафе зі старою вигорілою і яскраво освітленою вивіскою "Олена". Власники закладу не вирізнялися оригінальністю. Пані Плутенко особисто знала ще два-три заклади з такою назвою, і зазвичай меню у них було дуже дешеве й дуже підозріле.

У залі було на диво багатолюдно, проте вільний столик все ж таки знайшовся. До них негайно підскочила молоденька офіціантка та поклала дві картки з меню. Віктор Юрійович на картку навіть не глянув, попросив місцевого пива та горішки з сіллю. Віталій Віталійович вчинив так само. Зрозумівши, що вона єдина, хто ще не визначився зі своїм замовленням та затримує офіціантку, Оля занервувала.

- Мені також пиво і... - вона схопила меню й пробіглася по ньому поглядом, - риб... ой ні, краще картоплю фрі.

- Очікуйте, - дівчина зібрала картки й шмигнула геть.

- Обслуговування тут на висоті, - хекнула Оля, проте чоловіки не оцінили її жарту, між ними знову літали блискавки.

- Ми часто були тут в той час, бо обоє жили неподалік, - глухо сказав Віктор начебто до жінки, проте насправді просто проговорюючи свої думки. - Обговорювали роботу чи просто життя. Ми були друзями, бо мали багато спільного...

Віталій зітхнув, відвівши погляд. Він знав, про що піде мова, і хотів уникнути цієї розмови. Однак напевне вже час розставити всі крапки над "і".

- Проте він завжди шукав прямішу стежку, любив схитрувати, й це єдине через що ми сперечалися, - продовжував пан Коломійченко, його голос став суворішим, а потім раптом звернувся до Віталія: - Ти не показував мені той проєкт, тож звідки я міг знати? Ти звинуватив у всьому мене...

- А кого мені ще було звинувачувати? - спалахнув Віталій. - Ти знав, яким важливим він був для мене, але вирішив поставити мене під удар.

- Я хотів допомогти, а ти посипався, - знизав плечима Віктор. - Можеш звинувачувати тільки себе за те, як робиш свої справи. Всі знають про це, і саме тому підвищили мене, а не тебе.

Губи пана Шелеста презирливо скривилися:

- Ти завжди намагаєшся вдавати з себе крутяка. Такий весь вилизаний та зверхній. Проте насправді ти боягуз та слинько, якому просто не вистачає хоробрості на рішучі дії.

- Я завжди дію у межах правил. Це ознака страху? - й собі спалахнув Віктор.

Оля відчула, що якщо вона не втрутиться все закінчиться як зазвичай, а може й гірше, бо зараз вони не в офісі, а подібні заклади просто просять гарненької бійки.

- Панове, ми тут не для того, щоби згадувати минулі образи. Вам потрібно порозумітися й припинити війну. Від цього залежить майбутнє відділу. Такі ситуації, як ця перевірка, не повинні повторюватися. Віталію Віталійовичу, вам же насправді не байдужа компанія, наш відділ? Адже якби це було так, ви б давно пішли із неї, а не терпіли поряд ворога, чи не так?

Обоє чоловіків здивовано втупилися на неї.

- Ну, так... - чомусь зніяковів пан Шелест. У нього навіть думки не було, щоб покинути Зегер-груп та перейти в іншу компанію, хоч пропозиції час від часу і надходять.

Зависла тиша. В цей момент підійшла офіціантка та поставила на стіл три пива та закуски. Ця пауза дала чоловікам час опанувати себе.

- Вона права, - зітхнув Віктор, коли офіціантка пішла. - Ми повинні рухатися вперед. Я готовий залишити минуле позаду, якщо ти також готовий.

Віталій вже знав, що відповість, але все одно витримав паузу.

- Твої слова про те, що той коментар був випадковістю я почув, але не очікуй, що я у це повірю, - нарешті видихнув він. - Я не робитиму нічого, що може негативно вплинути на роботу відділу чи компанії. Цього достатньо?

- Цілком, - усміхнувся Віктор. - Якщо чесно, я вже звик до наших з тобою суперечок і сумуватиму, якщо вони раптом зникнуть.

- Після цих слів мені раптом захотілося стати найсумирнішим співробітником у світі, аби тільки не радувати тебе, - уїдливо усміхнувся пан Шелест.

Оля полегшено усміхнулася. Вона відчула, що цей крок був важливим для обох чоловіків. Всередині жевріла надія, що зрештою вони зможуть подолати конфлікт та припинити суперечки. Можливо, навіть відновити колишню дружбу, чом би й ні?