16. Щур

До перевірки залишався ще один день, проте Ольга була впевнена, що робота вже завершена, адже всі добре постаралися й підготувалися. Спочатку офіс-менеджерка побоювалася, що в процесі підготовки вона все ж таки виявить чиюсь нечесну руку, проте такого не сталося. Навіть пан Шелест, якого колеги вважали, так би мовити, гнучким, ніде не заступив за правила.

- Треба поглянути чи не забув я щось передати. А то всі такі білі та пухнасті, що аж страшно, - пожартував пан Будай та протягнув Олі флешку.

- Це ви про себе? - хекнула дівчина й підключила накопичувач.

- Та де мені? - відмахнувся чоловік й поклав свою руку на мишку, не переймаючись тим, що на ній уже лежала рука Олі. Чоловіча рука була велика та міцна, але тримав він ніжно, майже пестячи. Відчувалося, що він точно знає, як торкатися жінки, щоб їй було приємно.

Пані Плутенко коротко видихнула й... нічого не зробила. За мить Михайло Сергійович відкрив потрібний документ і поглянув на неї з хитрими смішинками в очах.

"І це на когось діє?" - скептично питав погляд Ольги Василівни. Відповіддю була широка усмішка пана Будая. Він ніколи не здавався та не знічувався. Побачивши байдужість до своїх дій, випростався й спитав:

- Ну то що, у тебе є цей договір?

Оля повернула погляд до екрану. Назва фірми наче була знайома, проте за ці дні вже їх стільки було... А будівельники не вирізнялися особливою фантазією, а також любили безліч абревіатур, тож ймення бувало відрізнялися лише однією літерою.

- Треба перевіряти, - зітхнула офіс-менеджерка.

- Пробач, що так пізно згадав. Не повіриш, вони мені наснилися сьогодні. Тобто не вони, а ти перед носом трусила у мене цим договором і питала, чому я не поклав його у теку.

- Приємно, що навіть уві сні ви пам'ятаєте про роботу.

- Не про роботу, а про тебе. І я зовсім не проти таких снів. Тільки, будь ласка, наступного разу приходь у чомусь більш відвертому, - підморгнув пан Будай.

- Не дочекаєтеся. Я аби до кого у відвертому в снах не ходжу.

- Прикро чути, що я аби хто, - вдавано засмутився Михайло Сергійович.

Оля посміхнулася та віддала йому флешку. "І зовсім пан Будай не страшний велелюб, - прийшла вона до висновку. - Просто йому подобається грати. А невпевнені у собі жінки думають, що він неодмінно хоче затягти їх у ліжко. Насправді ж для нього це просто приємний бонус до гри у підкорювача". Тому пані Плутенко й вирішила коритися, але не віддаватися. Така собі гра у відповідь. І це діяло. З Михайлом Сергійовичем у них були чудові стосунки.

Оля виписала собі назву компанії та пішла до шаф, щоб знайти або не знайти відповідний договір. Риючись серед тек, вона несподівано помітила, що аркуші в деяких з них чомусь стали вибиватися. Прискіплива до оформлення пані Плутенко ніколи не допускала такої недбалості, тому швидко здогадалася про причину. За кілька хвилин вилучила всі підозрілі томи, паралельно з тим знайшла таки договір пана Будая. Тож сон колеги виявився не віщим, проте дуже доречним. Якби не це, Оля б не залізла до шафи аж до самої перевірки.

Ще за півгодини вона переконалася, що в підозрілих документах є підміна. Й це була дуже велика проблема. Адже аркуші, що вирізнялися, - це випадковість. Скільки ще замінених документів не мають такої хиби?

Відповідь знала тільки одна людина.

Пані Плутенко вловила на собі погляд і підійшла до стола пана Шелеста.

- Мені потрібно з вами поговорити, - тихо сказала вона.

- Ну ходімо, покуримо, - гмикнув той у відповідь.

Та коли вони вийшли з офісу пан Шелест пішов не до курилки, де завжди стовбичила купа народу, а завернув на сходи. 

- Тут тихіше, - пояснив чоловік і склав руки на грудях. - Говори.

Й офіс-менеджерка рішуче повідомила про те, що вона знає про підміну, і вимагала повернути все до первинного стану. Обличчя пана Шелеста з привітного стало кам'яним. Він трохи схилився, упер руку в стіну поряд з її головою та втупився в очі.

Оля нерішуче завмерла під пильним поглядом. Повернутися до коридору не давала чоловіча рука уперта в стіну, що перекривала прохід, а бігти до сходів було ще більшою дурницею, ніж погодитися піти сюди.

- Я вважав, що ти на моєму боці, - схилився до самого обличчя Віталій Віталійович. - Ти ж сама бачила, який він, будь-кого розжує та виплюне.

- Я ні на чиєму боці, - уперлася потилицею в стіну Оля, але продовжувала дивитися прямо на чоловіка. - Я просто роблю свою роботу. І вважаю, що ваше ставлення до Віктора Юрійовича упереджене.

- Тільки не кажи, що ти у нього закохалася, - перекривився той, але побачивши високо зведені брови зрозумів, що не влучив. - Ні? Тоді чим він тебе підкупив?

- Я. Просто. Роблю. Свою. Роботу, - відкарбувала Ольга. - І раджу вам робити те саме.

- Та хто ти така, щоб мені радити?! - спалахнув Віталій Віталійович і вдарив долонею по стіні.

Серце жінки стрибнуло у горло, а потім провалилося у п'яти, проте вона розуміла, що нічого він їй не зробить. Інакше не казився би так.

- Через ваші дії, постраждає весь відділ, а не тільки Віктор Юрійович. А я відповідальна за лад у відділі. Якщо ви продовжите вносити хаос у роботу, я буду вимушена написати доповідну.

- Та хто тебе слухати буде? Навіть хлопці бачать, що ти, підлабузниця Коломійченкова. А що вже казати про керівництво, де у мене значно більше зв'язків. Тільки собі гірше зробиш.

- Гірше мені не буде, Віталіє Віталійовичу, - зухвало хекнула пані Плутенко.

- Вважаєш він тебе захистить? - крива посмішка застигла на обличчі чоловіка.

- Ні, я на це не розраховую. Я просто звільнюся, - тепер уже Ольга наблизила своє обличчя, а пан Шелест здивовано звів брови. - Я з самого початку не трималася за цю роботу. Лишилася, бо мені було комфортно у вашому колективі. Й щойно це зміниться я піду.

Вона штовхнула чоловіка у груди, й він не став опиратися, відступив на крок. Тож офіс-менеджерка могла спокійно повернутися в коридор, що вона негайно і зробила.