15. Побачення

По обіді керівник нарешті повідомив про перевірку підлеглим та попросив привести до ладу свої папери. У відповідь залунали вигуки невдоволення, що ще й півроку не пройшло після річно звітності й що через цю перевірку робота знову стане. На це пан Коломійченко слушно зауважив, що у них тепер є офіс-менеджерка, на яку можна покластися, тож потрібно буде просто надавати їй ту інформацію, яку вона попросить.

Важка рука на плечі наче зашморг на шиї прив'язала Оленьку до відповідальності за результат. До відповідальності, від якої вона тікала наче біс від проповіді. Та робити нічого, вичавивши з себе посмішку, жінка сказала:

- Чекаю на вашу всебічну допомогу.

...До вечора уже всі у відділі знали, що перевіряти здебільшого будуть зовсім не їх, а Віктора Юрійовича. Проте нікому не хотілося стати випадковим постраждалим під колесами правосуддя, адже кожен знав, що міг проявити недбалість. Десь забув, десь не догледів, десь махнув рукою. Тому, не чекаючи поки офіс-менеджерка звернеться до них, самі просили підправити то тут, то там.

Тож наприкінці робочого дня геть засмикана та роздратована Ольга Василівна вже гарчала на колег та вимагала звертатися до неї тільки в письмовому форматі через корпоративний чат.

- Олю, ти як? - до стола підійшов пан Лихачівський. - Ми можемо перенести, якщо хочеш.

Жінка на мить замислилася, але потім мотнула головою:

- Ні, все гаразд. Мені навіть корисно буде розвіятися.

Сашко усміхнувся та кивнув. Оля усміхнулася у відповідь, мимохідь відмічаючи, що чоловік зовсім не схожий на її колишнього, хоч і має з ним одне ім'я. Прояв турботи у складній ситуації - дрібниця, яка багато говорить про людину.

- Тоді чекатиму тебе на стоянці, - кивнув він головою у бік виходу.

- Угу. Я хвилин за десять закінчу, - знову поринаючи в роботу, пробурмотіла Оля.

Тим часом пан Крилов здивовано прослідкував поглядом за колегою, який вирушив до виходу, а потім рішуче підвівся та попрямував за ним. Наздогнав його біля ліфту й несподівано різко запитав:

- Що ти робиш?

- Нічого такого, - відвів погляд Сашко, кутики губ, які зазвичай завжди дивилися вгору, роздратовано поповзли вниз.

- Ти кудись запросив пані Плутенко, - не питав, а стверджував Ед.

Тут стулки поповзли в боки й чоловіки одночасно ступили до кабіни. Наприкінці робочого дня в ній було повно народу, тому розмова стала на паузу аж поки вони не вийшли з будівлі:

- Я не збираюся відмовлятися від жінки, яка мені подобається, тільки тому, що Вітькові припало на думку встановити те дурнувате правило.

- Але ж воно встановлене не просто так. А раптом у вас нічого не вийде? Або ще гірше - вийде, і вона завагітніє?

- Не жени коней, Крилов, це всього лише кава, - закотив очі Сашко.

- Бачив я як ти на неї дивишся. Це не всього лише кава.

- А тобі яка справа до того?

- Бо людина вона світла. І мені подобається, як вона працює. Я не хочу, щоб вона пішла. А це станеться в будь-якому випадку, якщо ти продовжиш робити те, що робиш.

Пан Лихачівський зітхнув.

- Я розумію це, Ед. Але мені вже давно ніхто так не подобався. І якщо у мене є хоч найменший шанс... - він на мить замислився, а потім похитав головою: - Ні, я повинен спробувати, хоч і не вірю в той шанс.

Едуард повторив його рух, а потім поглянув на будівлю, з якої невдовзі повинна була вийти пані Плутенко. Хоч він і побоювався негативних наслідків, передчуття у нього були хороші. Втім це в будь-який момент могло змінитися.

- Май на увазі, що я ока з вас не спущу, - попередив колегу.

- Хто призначив тебе її татусем? - роздратовано цокнув Сашко.

Ед не відреагував на його слова, розвернувся й пішов геть.

Тим часом Оля вже виходила на вулицю. Весна, наче якийсь чарівник, зірвала з її очей покривало. Й місто відкрило своє оновлене обличчя. На вулиці було світло, наче вдень, хоча здавалося зовсім недавно вона виходила з роботи в сутінках. Дерева квітли, кущі й трава зеленіли. А повітря дарувало те неймовірно приємне насичене вологою та запахами тепло, яке буває тільки навесні.

Олександр Анатолійович стояв біля своєї машини й привітно посміхався. Побачивши це Оля чомусь зніяковіла. Стало соромно перед цим милим та добрим чоловіком, адже зараз вона з більшим задоволенням погуляла сама. Ввімкнувши навушники на повну, пройшлася б містом, зробила кілька світлин, поніжилася на сонечку. Проте обіцянка не цяцянка, тому вона пришвидшилася та підійшла до пана Лихачівського.

Вони вирушили на набережну, де вже квітли магнолії, де притулившись до узбіччя стояли мобільні кав'ярні, де на лавах сиділи парочки або статечні дідусі, де грала музика та раз-у-раз розливався веселий сміх.

Вони купили каву в молоденької баристки й довго гуляли вздовж води. Говорив здебільшого Сашко, Оля з цікавістю слухала й залюбки відповідала на питання. Проте з часом обоє все більше переконувалися у тому, що спільних інтересів у них немає. І все сумнішим ставав пан Лихачівський, і все більше хотілося Ользі додому. Тож щойно почали запалюватися ліхтарі, вона зітхнула:

- Мені вже час додому, Грома годувати.

- Ай справді вже так пізно. Я відвезу тебе, - підібрався Сашко.

- Дякую, - з посмішкою кивнула Оля. - Гарно погуляли. Дякую за приємну компанію.

- Сподіваюся, мої теревені змогли трохи розрадити тебе. А то ти виглядала такою роздратованою. Співчуваю. Ти ж недавно в компанії... а вже перевірка.

- Відверто кажучи, я сильно нервую, - зізналася жінка. - І насправді в документації є чимало недоліків. Помітно, що дуже довго у відділі не було централізованої звітності.

- Справді? Я вважав, ми добре пораємося, - засміявся Сашко, чухаючи потилицю.

- Добре, проте кожен на свій лад. І хоч в компанії є чіткі вимоги щодо звітності, кожен примудрився додати в свою щось від себе. Хтось категорію власну вигадав, хтось в типовому документі щось підправив... І хоч порушень як таких у цьому немає, згрупувати такі відомості складніше.