14. Серце конфлікту

Оля вийшла проводити свого рятівника до хвіртки, коли пролунав звук вхідного дзвінка.

- Хто це? - здивувалася жінка сама до себе, проте за парканом її почули.

- Я, - гримнув Віктор Коломійченко. - Ольго, чому у тебе вимкнений телефон?

Ольга від здивування аж присіла. Дмитро, який ішов поруч, її реакцію зрозумів на свій лад. Неприкрита ворожість незнайомця потребувала відповідної відповіді, тому він сам відкрив хвіртку й поглянув здорованю в обличчя.

- Хто ви?

- Я керівник Ольги, - роздратування з голосу нікуди не поділося, проте ззовні пан Коломійченко знову став спокійний.

- Керівник, який приїжджає до підлеглої додому та кричить на неї на всю вулицю?

- Справа невідкладна. І якби у неї був ввімкнений телефон... - в голосі з'явилися нотки виправдання.

- Вона не зобов'язана відповідати на робочі дзвінки у свій вихідний...

- Дім, все добре, не треба. Це й справді важливо, - на передпліччя чоловіка лягла жіноча долонька.

Дмитро розвернувся до неї, мить оцінюючи розглядав, а потім кивнув.

- Ще потрібна моя допомога? - він дуже сподівався на те, що вона відповість "так", проте Оля лише усміхнулася:

- Ти і так дуже виручив мене сьогодні.

- Я зрозумів. Дзвони раптом що. Побачимося, - сухо кивнув він.

- Так. Ще раз дякую. Бувай, - ласкаво усміхнулася Оля.

За час їхньої розмови Віктор нарешті зміг повністю себе опанувати, проте він не збирався зменшувати оберти, бо на його думку Ольга проявила некомпетентність та заслуговувала на прочуханку.

- Чому ти не повідомила мені цю інформацію у п'ятницю? - склав на грудях руки керівник.

- Напевне тому, що це інформація не мого рівня, - мимоволі повторила його жест офіс-менеджерка й впевнено здерла підборіддя. - Про перевірку я дізналася в особистій розмові й навіть уявити не могла, що ви про неї можете не знати. До того ж у п'ятницю вам повідомив пан Аббасов.

- Ні. Він не зміг зі мною зв'язатися, - відвів погляд Віктор Юрійович. - Повідомлення я отримав тільки сьогодні вранці.

Оленька ледь стримала посмішку. Виявляється не тільки вона така недбала, що забуває про ґаджет на вихідних.

- І що ж сталося з вашим телефоном?

- Втопив його, - чомусь усміхнувся керівник. - В мережу вийшов тільки сьогодні з ноута, а там повідомлень від Дара купа та ще й ти кудись запропала. От і накрутив себе поки з'ясовував адресу та їхав сюди.

Оля зацікавилася невербальними сигналами чоловіка, які геть не сходилися з прикростями, які він описував. Настрій у Віктора Юрійовича був хороший, принаймні спогади його точно піднімали. Дуже хотілося спитати. Проте це не її справа, крім того на часі можливі робочі неприємності. 

Пані Плутенко запросила керівника випити кави та обговорити все в будинку. Пан Коломійченко був здивований такою гостинністю, проте погодився швидко.

Грім був незадоволений, засилля незваних гостей у цей день його дратувало.

*** 

В понеділок Віктор Юрійович сам вирушив до директора з продажів і підтвердив інформацію щодо перевірки. Після цього він викликав до себе Олю й за закритими дверима повідомив, що Віталій Віталійович напевне захоче підкласти йому свиню, тож документи треба підготувати особливо ретельно й прослідкувати за тим, щоб в них ніхто нічого не змінив.

- Хоч як я намагався, в колективі немає єдності,  - зітхнув Віктор Юрійович. - Крім Дара я не можу нікому довіряти.

"А як щодо мене? Чому ви вирішили, що можете довіряти мені? - подумки захникала пані Плутенко. - Навіщо тягнете мене у всі ці неприємності? Я хочу жити спокійно".

- Я знаю, що ти відповідальна і чесна дівчина, - наче прочитав думки керівник. - Твої професійні навички також відмінні. Я розумію, що початок наших стосунків був не надто хорошим, проте ти сказала мені все в обличчя, а не пліткувала за спиною. Я дуже ціную це, повір. І я вмію бути вдячним. Скажи, чи можу я довіряти тобі?

Оля зітхнула. Звісно лестощі подіяли. Проте вона розуміла, що це лестощі та спроба її підкупити. Віктор Юрійович їй подобався, тому насправді у цьому не було потреби. 

- Я не маю звички обговорювати інших та їхні справи. І протизаконними справами не займаюся, - запевнила керівника, хоч і не обіцяла прийняти його бік. Та було дещо, що ніяк не давало спокою і кращого моменту, щоб задовільнити цікавість, напевне вже не буде.

- І це я також ціную, - задовільнився такою відповіддю пан Коломійченко.

- Я буду допомагати вам тими силами, що маю... Але...

- Що?

- Я повинна дещо знати.

- Що саме? - похмуро спитав керівник, він був готовий до питання про доброчесність, проте зовсім не очікував такого повороту:

- Чому ви посварилися з паном Шелестом?

Зависла тиша. Віктор здивовано вдивлявся в обличчя дівчини. Її неймовірна проникливість подекуди лякала. Так чітко втрапляти у ціль, коли інформації обмаль, може не кожен. Відьма?

- Це особисте, - примружив очі чоловік, проте Ольга продовжувала мовчати, терпляче чекаючи на більш розвернуту відповідь. - Він вважає, що я його зрадив.

Пан Коломійченко вважав, що такої відповіді буде цілком достатньо, проте в пані Плутенко з цього приводу була геть інша думка.

- Як саме? - мовчання. - Я не можу бути впевненою, що зроблю все правильно, якщо у мене не буде повної картини.

Віктор спершу хотів відмахнутися та просто відправити її займатися своїми справами, та щось всередині його зупинило. Він зітхнув та заговорив, відсторонено спостерігаючи, як спливають секунди на настінному годиннику.

- Ми починали приблизно в той самий час. Він хоч і племінник якогось з акціонерів, пробивав собі доріжку самостійно. Впертий і амбіційний. Ми подружилися. Не як просто колеги, насправді подружилися. Проте він завжди шукає легкий шлях, намагається схитрувати. Подекуди притягує за вуха неіснуючі факти. Був один проєкт. Дуже важливий. Він не показував його мені до офіційної презентації, тож ми його не обговорювали. А під час презентації... Загалом, я спитав по проєкту, і Вітя посипався. Звісно, він звинуватив у всьому мене, сказав, що я це зробив навмисне. А коли мене підвищили... Все ще більше ускладнилося, коли він став моїм підлеглим.