13. Аварія

Дмитро спустився в гараж і поки автівка грілася швидко перекроїв свій розклад. Набрав адміністратора ресторану, до якого збирався ще зранку, та повідомив, щоб на нього сьогодні не чекали, а узгодження нового меню переніс на вівторок. А потім поїхав за вже знайомою адресою.

Коли заїхав на вуличку та вийшов з автівки, зустрів Сергія - архітектора, який керував перебудовою його нового будинку. Той привітно потиснув чоловікові руку.

- Доброго здоров'я. Вирішили навідатися раніше?

- Ні, наша зустріч, як і заплановано, відбудеться двадцять шостого. Сьогодні я тут в іншій справі. Треба допомогти сусідці.

Сергій здивовано звів брови, проте ніяк не прокоментував таку відповідь, попрощався і сів у свою машину.

Дмитро провів його поглядом, а потім підійшов до Олиної хвіртки й подзвонив у дзвінок. Почув глухий гавкіт з будинку. Минулого разу він не звернув на це уваги, проте зараз йому здалося дивним, що такий великий собака в приватному господарстві живе в будинку. Зазвичай люди тримають їх на вулиці, щоб двір охороняли та й тіснувато напевне такій тварині в чотирьох стінах.

Тим часом з'явилася господиня й ніяковіючи усміхнулася гостеві.

- Вибач, що потурбувала.

- Та де там. Радше я напросився. Ну ходімо, подивимося, що там у тебе за аварія.

Вони пройшли у двір, й Оля задерши голову вказала вгору. На даху лежала гілка великої груші, яка стояла поруч з будинком. Вона частково відломилася від стовбура й зависла між деревом та дахом.

- Наче й вітру сильного не було й дерево не таке вже й старе, але... - пояснила як могла господиня обставини пригоди. - І все б нічого та вона зачепила тарілку, тож я лишилася без зв'язку зі світом.

- Тобто як це без зв'язку? - здивувався Дмитро.

- Та ось так. Абонентів тут небагато, тож інтернет-провайдери не поспішають сюди дроти тягнути, от і довелося через тарілку інтернет підключати.

- Оце я дав маху, - пробурмотів чоловік. Він навіть уявити не міг, що десь у місті може бути така проблема, тож про підключення до інтернету навіть не питав у попередньої власниці.

- Що? - не розчула його слів Оля.

- Та то таке, - відмахнувся він та ще раз поглянув на "аварію". На перший погляд нічого страшного. Гілка не така вже й велика, проте без пилки з нею навряд чи вийде впоратися. - Знадобляться драбина та пилка.

- Усе є в наявності. В сараї.

Ольга повела гостя в потрібному напрямку. Вона досі сумнівалася в правильності свого рішення - просити допомоги в колишнього однокласника. Хай там що, та не виглядав він як вправний робітник. Однак насправді звертатися до Сашка вона не хотіла. Колишній хоч і обіцяв завжди допомагати по господарству за потреби, проте гордість покинутої жінки була боляче вражена його вчинком.

Тим часом Дмитро скинув свою куртку, підхопив інструмент та здерся на дах. Наказав Ользі йти займатися своїми справами та став до роботи. Й хоч пилити в останнє йому доводилося років десять тому на дідовій дачі, з гілкою вдалося впоратися досить швидко. Ще раз глянувши в низ та переконавшись, що там нікого немає, скинув її на землю. Вирівняв тарілку, вставив дріт, який висмикнувся з неї, та спустився на землю.

Цілком задоволений собою та своєю вправністю відчинив двері до будинку. Він зовсім забув про собаку, а от Грім про нього пам'ятав. Пес вискочив з низьким гарчанням, як і у першу їхню зустріч, проте крутитися довкола не став, а насторожено завмер.

- Тільки не кажи, що не впізнаєш мене, - хекнув Дмитро.

Почувши голос собака схилив голову, наче й справді пригадував незваного гостя. Тут у дверях з'явилася Оля.

- Ой, божечки! Пробач, я забула його в кімнаті замкнути, - вона підхопила Грома за ошийник та потягла до будинку.

- Та нічого. Він же не агресивний.

Жінка завмерла здивовано.

- А й справді, чого це він на тебе не кидається?

- Ну, ми ж з ним уже знайомі.

Щоки Олі спалахнули. Вона й забула, за яких обставин відбулася їхня минула зустріч. Виникло бажання гепнути Дімку чимось важеньким по голові, щоб і він забув.

- Минулого разу він мене навіть до будинку пустив, - чоловік сміливо підійшов і почухав Грома за вухом, мимохіть торкаючись руки його господині.

Оля випустила нашийник. Ледь стрималася, щоб не вхопитися за місце торкання. Воно було наче обпечене, проте це дивно смикатися від простого дотику руки.

- Справді? - ніяково захихикала дівчина. - Я той вечір досі погано пам'ятаю. Пробач, що додала клопоту.

- Та не зважай. Я ж сам зголосився допомогти. Побоявся лишати тебе з десятком п'яних чоловіків, - раптом зізнався Дмитро.

- Це мої колеги, тож хвилюватися не було чого.

Дмитро невизначено знизав плечима. Чоловік лишається чоловіком, колега він чи ні.

- Хочеш перепочити? - схаменулася господиня. - Попити?

- Спершу вирішимо, що робити з гілкою далі, - він вказав на уламки на землі.

- Ти вже впорався? - здивовано вигукнула Оля, вона думала, що він пилитиме щонайменші години дві з перервами. - Нічого робити не треба. Я потім потихеньку перетягаю.

- Навіщо потім? Якщо вже я взявся, то доведу справу до кінця, - зсунув брови Дмитро. - Я можу просто викинути гілки або порубати їх на дрова. Що скажеш?

- Дрова, звісно, краще. Весна ж іде. Для шашлику вони будуть доречні.

- Домовилися, - усміхнувся чоловік. - Тоді чекатиму запрошення на шашлики. А поки можна руки помити та умитися, а то жарко?

- Так, звісно.

Оля провела гостя до ванної кімнати. Дмитро зняв та витрусив легкий светр, лишившись у майці, умився й вийшов в коридор. Там натрапив на Грома, який уважно спостерігав за пересуваннями незваного гостя. Собака чи то прогарчав, чи то проскавулів щось та пішов на кухню до своєї господині. Туди ж вирушив і чоловік.

- Є що попити? - спитав у господині, яка щось чарувала біля стола. Пахло тушеним м'ясом та паприкою.

- Так, вода, сік, кава, чай, - відірвалася від справ Оля.