11. Бунт чи не бунт

Після обіду Ольга поверталася на своє робоче місце наче примара. Новина вразила, а подробиці ще більше. Виявляється побрехеньки Щура, так спересердя називала Жанна пана Шелеста, не пройшли марно. Чутки про сірі схеми Віктора Юрійовича, які він розповсюджував, через якогось з акціонерів дійшли до генерального директора. Й тепер у відділі буде проведений ретельний аудит за всіма напрямками, за результатами якого керівника планують звільнити з посади.

"Ну який же він, падлюка, хоч і гарний гад!" - вилаялася наостанок родичка. Оля не могла не погодитися із нею. Віталій Віталійович був талановитим оратором та ще й професіоналом своєї справи. Він чудово справлявся зі своїми обов'язками. Проте мав таку собі особливість характеру - завжди шукати найпряміший шлях, й іноді це призводило до того, що дії його перетинали межу чесності. Та найгіршим було те, що він ненавидів пана Коломійченка лютою ненавистю.

Спершу Оля вирішила, що це заздрощі до того, хто швидше пробився. Проте згодом прийшло відчуття того, що для таких сильних почуттів такої розважливої людини повинно бути щось інше. Скоріше за все щось сталося між ними в минулому. Щось, що й призвело до розладу в стосунках.

Та то все високій матерії. На порядку денному була новина важливіша - аудит. Перевірки різного рівня для Олі не були новиною. Звісно, це нервово, всі бігають, метушяться, хвилююся, нагнітають важливості. Все це жінці, яка у всьому прагнула легкості, було дуже важко переносити. Проте не критично. Від неї вимагається лише підбити звіти, віддати керівництву, видихнути та "отримувати задоволення".

Хоча цього разу було дещо інакше. Це вперше, коли від якості підготовлених нею матеріалів залежить чиєсь звільнення. Тож другу половину дня пані Плутенко сиділа наче на голках, кожної миті чекаючи, що з кабінету вийде керівник та патетично проголосить про наближення перевірки. Та цього не сталося, більше того, невдовзі пан Коломійченко поїхав невідомо куди, сказавши лише, що до кінця дня не повернеться.

В той самий час вперше за час роботи у відділі Оля почула загальне невдоволення колег щодо дій керівництва. Раніше обурювався лише пан Шелест, а пан Будай іноді його підтримував, а тепер нарікання розросталися ніби сніжна куля. І документи підписати нікому, і звіти довелося Олександрові відносити, а Олегові він з учора на запит не відповів.

- Перекинув усе на Ольгу, а самого на роботі не знайдеш, - підсумовував загальне невдоволення пан Шелест.

"Хто б казав", - подумки відповіла офіс-менеджерка, але вголос на її захист несподівано встав пан Семеренко:

- Згоден. Та чи тобі про це казати?

- Пані Плутенко цілий день сидить, голови не піднімаючи, - додав Едуард Іванович. - В документах нарешті порядок, і нам ніколи не відмовляє в допомозі.

"Агов, мене не приплітайте!" - хотіла вигукнути Оля, але змогла тільки зробити круглі очі, коли в колективі несподівано невдоволення керівником перетворилося на піднесення офіс-менеджерки. Вона почула про себе стільки приємного, що навіть ніяково стало. Адже вона навіть подумати не могла, що вони насправді вдячні. Чоловіки хвалили її старанність, перераховували досягнення, Олег Олександрович навіть відзначив, що вона схудла через роботу, а Михайло Сергійович шикнув на нього за це й сказав, що вона і так, і так дуже приваблива жінка.

Бентежило лише те, що чоловіки, схоже, знову забули про присутність Ольги в офісі, бо під час обговорення піднімалися подібні теми та й за весь час на неї ніхто з присутніх навіть не глянув.

Зрозумівши, що бунт йому спровокувати не вдалося, Віталій Віталійович і собі приєднався до обговорення, за результатами якого було прийняте рішення, що пані Плутенко неодмінно заслуговує на преміювання.

Оля до цього моменту вже майже не слухала. Хай балакають про що хочуть, у неї ані бажання, ані часу гріти вуха не було. Робота сама себе не зробить, публікація сама себе не напише. Ще й з рекламними кампаніями треба розібратися, бо щось зростання переглядів занадто повільне.

Наприкінці робочого дня до її стола підійшов пан Семеренко і якось надто сумирно запитав:

- Олю, у тебе є час?

Пані Плутенко поглянула на нього з-під лоба. П'ятниця, кінець робочого дня і питання про вільний час від колеги не віщували нічого доброго. Та приборкавши роздратування, вона звично кивнула:

- Так, звісно. Що там?

- Не хочеш сходити випити? Завтра вихідний, тож можна трохи розслабитися.

Очі жінки повільно подерлися на лоба, але думки спритно стрибали в голові: "Випити й п'ятниця - це добре. Олег Олександрович - це дивна, проте прийнятна приємна компанія. Тож чом би й ні? Проте як таке вголос сказати? Це ж наче побачення виходить".

Сказати Оля так і не змогла, тому кивнула та мугикнула.

- Чудово! - просяяли очі хлопця. - Скажу іншим, що ти також з нами.

Оля ледь не вдарила себе по лобі: "Хай йому грець! Треба чіткіше висловлювати свої думки, Олеже Олександровичу!"

З роботи виходили всі разом, тож пані Плутенко знову почувалася якось дивно. При її доволі високому для жінки зрості вона не звикла бути такою маленькою. Виникало почуття безпорадності, наче вона знову стала дитиною. Разом з тим, увага якою її огортали колеги, була дуже приємною. Наче королева з почтом йшла.

Розмістилися у затишному барі неподалік від будівлі компанії. Замовили пиво та рибки, та ще й сосисок, та ще усіляких клярів та чипсів. Чоловіки після робочого дня були голодні та гребли все, що потрапляло на очі. Офіціантка, бідна, забігалася поки таскала напої та смаколики. Оля, споглядаючи все те різноманіття лише головою похитала. Важко було уявити, що вони все те з'їдять.

Та коли застілля почалося й сім голодних ротів приступили до знищення їжі, стіл вже не видавався таким непоборним. Коли чоловіки наситилися, полилися тривалі розмови про продажі та клієнтів, де Оля знову була "за бортом". Насправді вона вже звикла до цього на робочому місці й навіть не відчувала дискомфорту, тому просто слухала обговорення, час від часу поринаючи у власні думки.