10. Нудно не буде

Олі пощастило, розмова з шефом не мала для неї жодних наслідків. Абсолютно ніяких. Всі поводилися так як і раніше, навіть Віталій Віталійович втратив до офіс-менеджерки будь-який інтерес. Восьме березня, яке святкували за тиждень, не залишило позитивних вражень. Троянди, листівка та набір для душу були непоганим привітанням зранку, проте решту дня довелося провести в напруженні під впливом чоловічої метушні.

Потім був день народження, наближення якого Оля побоювалася. Проте він пройшов без особливих пригод. Бенкет організовувати не довелося. Коли іменинниця напередодні спробувала обговорити деталі з Михайлом Сергійовичем, той проголосив, що ніколи ще жінка за нього не платила й платити не буде, а потім відправив до керівника. Ну а Віктор Юрійович буквоїдським тоном відмітив, що спершу гроші треба заробити, а потім витрачати на гуляння.

Тому у день народження все, що зробила пані Плутенко, це гарненько причепурилася й отримала привітання від колег не сходячи з робочого місця. До привітань були додані букет троянд та конверт, завдяки якому в суботу Оля весело відсвяткувала з подругами.

До речі, у день народження був ще один букет. Його приніс кур'єр уже ввечері просто додому, проте хто був відправником дізнатися не вдалося.

Після дня народження життя Олі вляглося й дні побігли зовсім уже швидко. Робота все більше перетворювалася на рутину. Звичні справи займали менше й менше часу. Й пані Плутенко нарешті наважилася повернутися до свого задуму із блогом.

Проте вона пам'ятала про попередження керівника, тому розробила цілу систему для того, щоб приховати "протизаконну діяльність". Взагалі Оля була дуже вигадлива, коли справа стосувалася якихось хитрощів. Природна замкненість та небажання ділитися з оточенням своїм внутрішнім світом змушували бути доволі винахідливою. Адже не достатньо було просто приховати від усіх свої потаємні думки та справи, потрібно зобразити звичну життєдіяльність пересічної людини, щоб ніхто бува не подумав, що вона якась ненормальна.

Отже, гарненько підготувавшись, пані Плутенко почала втілювати свій план. Сама розробила дизайн сайту, написала контент-план, підібрала хостинг. Й почала викладати свої опуси в мережу. Працювала сесіями по п'ятнадцять хвилин, перемежовуючи з офісними справами. У неї завжди напоготові була якась таблиця або договір, який треба занести у базу, або справа, яку треба віднести юристам. Таким чином вона змогла убезпечити себе від викриття.

Минали дні й тижні, справа просувалась. І все було б гарно та чудово, та була в Олі ще одна особливість: що більше часу вона проводила з людьми, то вільніше почувалася в їхній компанії, могла вільніше говорити й навіть сперечатися. Також виникало бажання допомогти та виправити помилки, які вона мимохіть помічала. Тому, коли чула, як бідкаються колеги на проблеми, не могла змовчати. А коли бачила хибу, не могла не виправити.

Й невдовзі Ольга второпати не могла, як так сталося, що чи не всі колеги почали із нею радитися. Й в офісі повсякчас лунало: "Олю, можеш мені допомогти? Олю, а коли було те? А як зробити се?" Спершу вона з готовністю виконувала обов'язки Чипа та Дейла, проте подекуди складалося враження, що вона, яка не пропрацювала в компанії і трьох місяців, знає все краще, ніж цілий злагоджений відділ.

Єдиний, хто не користувався послугами "довідкового бюро" був пан Коломійченко. Керівник, здавалося, поринув у якісь тільки йому відомі клопоти. А майже всі невідкладні справи якось непомітно перемістилися на плечі пана Аббасова. Тепер Віталій Віталійович, який начебто був заступником, а по суті опинився поза керівною діяльністю, міг у повній мірі насолоджуватися розповсюдженням різноманітних пліток про "нечистого на руку керівника, який через схеми та чужі руки робить свої справи".

До справ Віктора Юрійовича Ользі було байдуже. А те, що він її не помічав, було новоявленій блогерці на руку. Все вільніше вона почувалася на своєму місці, все більше часу приділяла своєму захопленню.

Якось навіть не помітила, що поруч з її столом стоїть пан Семеренко та з цікавістю спостерігає за тим, як по екрану жваво течуть рядки тексту. Аж раптом він сказав:

- Не знав, що ти ще й пишеш. Чи є межі твоїм талантам?

Оля сполохано завмерла на мить, але негайно приборкала себе та дістала з глибини п'ят своє нещасне серце. Що завгодно, аби тільки не виказати свої справжні емоції!

- Ну, не перебільшуйте, Олеже Олександровичу, - чарівно посміхнулася чоловікові та сором'язливо відвела погляд. - Які там таланти, просто невеличкий особистий блог.

- Справді? А так і не скажеш, думав це щось професійне. Даси адресу свого блогу? Я почитаю на дозвіллі.

Оля відчула, як тепло розтікається по шиї до вух. Ще трохи й вона почервоніє. Так приємно й одночасно соромно їй ще не було. Якось вона не підготувалася до того, що читачами її блогу можуть бути не тільки якісь там користувачі мережі, а й цілком знайомі люди.

З кам'яним обличчям та гарячково сяючими очима вона відкрила сторінку свого блогу та скопіювала посилання. Ще мить й код полетів в особистий чат з колегою.

- Дякую, - просяяв усмішкою Олег. - Обов'язково зазирну. Втім, підійшов я до тебе з іншої причини...

"Авжеж, зайдеш", - щойно розмова повернулася в ділове русло пані Плутенко сповнилася сарказму. Вона вирішила, що в найкращому випадку про цю розмову він просто забуде, в найгіршому - розповість при нагоді босові. Й оскільки Оля власноруч дала йому доказ проти себе, зараз найважливішим було не викликати в колеги невдоволення. А в подальшому наказала собі не розпливатися калюжею від похвали, а все заперечувати.

Втім повернувшись додому та в черговий раз перевіривши статистику свого блогу, вона виявила нового унікального читача. Рекламу вона поки що не використовувала, тому відвідувачів можна було порахувати на пальцях. Звісно, це міг бути збіг, але на душі все одно потеплішало. Захотілося написати щось таке цікаве та корисне, не за планом, а просто так, для душі.