9. Назавтра

Липкий сон ніяк не хотів відпускати Олю. Хоч щось на краєчку свідомості повідомляло, що вже час розплющити очі. За мить вона зрозуміла, що чує мелодію свого будильника. Проте лунала вона чомусь здалеку, наче з іншої кімнати. Звично перекотившись на бік, вона зповзла з ліжка. Грім, який як завжди спав у господині під боком, також зіскочив на підлогу.

Будильник насправді лунав з іншої кімнати, з сумки, яку Оля чомусь кинула на підлозі біля дверей. Ключі на столі, а не гачку, верхній одяг висить на стільці.

- Оце я вчора увірвалася додому. Автопілот не спрацював, - оглядаючи незвичне розташування предметів, пробурмотіла жінка. - Так, стоп. Ніколи рефлексувати. Час збиратися на роботу.

Та думки раз-у-раз поверталися до вчорашнього вечора, адже вона пригадувала дещо, що не вкладалося у свідомість. По-перше, як вона примудрилася так надудлитися вином? По-друге, чи поїхала вона все ж таки до бані? Якщо ні, то повертаємося до питання один. І по-третє, Дмитро таки був чи наснився?

Трохи згодом завдяки неймовірній напрузі мозку вдалося пригадати, що від продовження бенкету вона відмовилася, та пішла додому з колишнім однокласником... Тобто він повіз її на машині. Нащо було їхати на машині, якщо тут пішки недалеко? Втім, з огляду на те, що зараз вона майже нічого не пам'ятає, ввечері вона ні бельмеса не в'язала. І Дмитро, напевне, побачивши, в якому вона була стані, вирішив не тягти вщент п'яну особину на своєму горбі. Хоча у пам'яті відклалося, що їхали наче довго, так довго, що вона заснула. І от вже після цього "заснула", як не намагалася, пригадати більше нічого не змогла.

Стало неймовірно соромно перед Дімою. Не бачилися десять років і тут така "зустріч". Адже у школі вона завжди намагалася поводитися зразково, і жодного разу не компрометувала себе. Крім того, своєю появою хлопець врятував її від можливої ганьби в чоловічому колективі.

З такими думками Оля зайшла до офісу. В приміщенні було порожньо й тихо. Аж занадто тихо для важкої голови. Щоб не заснути просто тут, жінка вирішила піти до їдальні випити кави.

Намагаючись не дивитися на своє відображення в дзеркальних стінах ліфта (нічого хорошого вона там точно не побачить), Оля спостерігала за тим як блимають кнопки поверхів, аж поки стулки не розсунулися на третьому поверсі.

В їдальні вона із подивом виявила добру половину свого колективу, яка жваво обговорювала вчорашню ніч.

- Олю, доброго ранку! - першим помітив її пан Будай. Вигляд він мав пом'ятий, проте на обличчі все одно танцювала весела усмішка. - Добре погуляли вчора. Шкода тільки, що ти так рано пішла. Яку каву ти любиш?

- Доброго ранку, - кивнула вражена такою бадьорістю жінка. - Лате.

- Уже біжу. Почекай.

І він справді побіг до кавомашини.

- Нормально вчора дісталася додому? - спитав Ельдар Андрійович. - Ви так непомітно пішли.

- Я так і не зрозумів, то твій хлопець чи брат? - задумливо промовив, погладжуючи бороду, пан Лихачівський.

- А, ні. Він колишній однокласник, друг. Просто нам було по дорозі, - почала активно вигадувати пристойне виправдання своїй дивній поведінці Оля, бо й сама не знала, чому так повелася. - Ми затрималися поки він збирав речі. А коли вийшли вже нікого не було.

- Та ні, ви пройшли повз, коли Анатоліч із Сергіїчем курили біля виходу. Здається, хтось вчора таки здався, - засміявся Олег, і Ольга готова була придушити його в цей момент, щоб не вихвалявся своєю доброю пам'яттю. Та тільки як дотягнутися їй до такої висоти?

Довелося присоромлено хихикати разом з усіма. В цей момент прибіг Михайло Сергійович і вклав у руки паперовий стаканчик.

- А чого ми стоїмо? - заозирався він на колег. - Може присядемо? Олю, сідай ось тут.

- Я вже все, - повідомив Олександр Анатолійович.

- Я теж, - підтримав його пан Абасов.

Олег та Едуард мовчки кивнули. Й чоловіча когорта, покивавши, посунула на свій поверх. Пан Будай зацьковано озирнувся, за кілька ковтків спустошив свій стакан і також невдовзі пішов, залишаючи Олю у відносній тиші закладу харчування.

Та не встигла жінка полегшено видихнути, як за столик опустився пан Шелест.

- Вітання! Добре посиділи вчора, чи не так?

- Доброго ранку. Так, - вичавила посмішку Оленька.

- А ти молодець. Не очікував від тебе такого характеру. Класно ти Коломійченка вмила.

- Я просто сказала, як було...

- Так я про те й кажу, - не дав договорити Віталій Віталійович. - Нехай знає. Ти, той, якщо він щось тобі утне, мені кажи. Ми все владнаємо, не сумнівайся.

Віталій Віталійович бадьоро усміхнувся і також пішов.

Тепер уже ні про який спокій і мови йти не могло. Вчорашній вечір наче хлопавка у високогір'ї. Здавалося б, що може статися? Аж ось на тебе суне багатотонна лавина.

Пані Плутенко допила свою каву і пішла до офісу. Робочий день вже розпочався. Не варто погіршувати й без того хитке становище. А то в її житті з'явиться нове найкороткочасніше працевлаштування. Минуле було два місяці, а тут менше двох тижнів - рекорд!

Всі чоловіки вже були на своїх місцях. Звично гудів робочий процес. Віктор Юрійович одразу помітив появу офіс-менеджерки й покликав до свого кабінету.

- Прикрий двері, - попросив керівник і підлегла слухняно виконала прохання. - Сідай. Хочу поговорити про вчорашнє, - Оля мовчки кивнула. - Зокрема про перше враження, - знову кивання. - Ти ж розумієш, чому я так повівся тоді?

- Мені здається, що так... Те, що я сказала вчора повинно було підкреслити моє добре ставлення до вас зараз, проте всі чомусь зосередилися саме на поганому.

- Всі? - звів брову пан Коломійченко. - Цю ситуацію обговорюють в колективі? 

Віктор не любив недомовок, тому й покликав Олю сказати про це й попросити більше не мовчати, якщо щось не влаштовує. Але те, що на ситуацію звернув увагу хтось, окрім нього, стало новиною. Якби це було насправді так, то Ельдар би згадав про це при зустрічі. Отже, якщо розмови й ведуться, то суто особисті.