7. День народження

- Нумо, друзі, збираємося хутчіше. Машини вже чекають, - керував пан Будай і в цю мить навіть Віктор Юрійович слухняно виконував його накази та пришвидшився.

Всі гуртом спустилися на ліфті. Й під час цього короткого променаду Оленька почувалася нібито донька мафії в супроводі своїх охоронців. Поки йшли коридором вона трохи відставала, бо була на підборах, проте варто було підійти до дверей, як чоловіча хвиля розступалася в різні боки, даючи їй можливість пройти першою. Та ще й Михайло Сергійович крутився довкола, завбачливо відчиняючи двері або притримуючи пані за ліктик.

- Отже, Сашко, Олежка та Дар їдуть у цій машині. Ед, Вітя і я - у цій. Ну а наша чарівна пані поїде з іменинником. Зустрінемося на місці, - віддав останнє розпорядження пан Будай, відчиняючи дверцята для Олі.

Жінка зручно вмостилася на просторому задньому сидінні. В машині приємно пахло шкірою, а ще тихо грала ненав'язлива музика. Поїздка обіцяла приємні хвилини спокою, які допоможуть відпочити від доволі буремного робочого дня та налаштуватися на не менш відповідальний (судячи з рівня підготовки) вечір. Та внутрішній спокій обірвали відчинені дверцята й чоловік, що сів поруч. Пані Плутенко негайно підібралася та присунулася ближче до вікна, хоч місця в машині вистачило б на трьох.

Поява шефа так збентежила, бо Оля була переконана, що він сяде поруч із водієм. "Чоловіки завжди так роблять, хіба ні?" - нишком поглядаючи на пана Коломійченка, думала вона.

Та схоже Віктор Юрійович потребував перезавантаження не менше, ніж вона, тому й сів позаду, негайно втупивши погляд у вікно. Оля тихенько полегшено зітхнула, схоже підтримувати бесіду не доведеться.

На диво, час дороги у мовчазній атмосфері пролетів непомітно. Тиха музика, м'які сидіння й приємний аромат зробили свою справу, подарувавши розслаблення та спокій.

Побачивши назву ресторану, Оля зраділа - витрачати гроші на таксі не доведеться. Від закладу до її будинку хвилин п'ятнадцять пішки, та ще й зі злощасної гірки котитися не доведеться, бо з іншого боку вулиці йтиме.

Їхня машина приїхала остання, решта колективу вже зібралася біля входу.

Всередині компанію зустріла усміхнена адміністраторка й провела на другий поверх до (як вона сказала) малої зали. Віктор Юрійович за час поїздки трохи відновився й тепер натхненно розпитував, чи все готове до святкування, чи приїхав вже хтось із гостей.

- Що ти там в машині з ним зробила? Він просто сяє, - хихонув Віталій Віталійович, проте Оля лише знизала плечима. Такий собі жарт.

Тим часом Віктор Юрійович повністю опанував роль щирого господаря та запрошував гостей сідати за стіл.

- А хто з керівництва буде? - поставив пан Лихачівський питання, яке турбувало всіх.

- Відмовилися тільки Павло Павлович та Юлія Володимирівна. Решта повинні бути.

- Ой, ну слава богу, - несподівано видихнув Едуард Іванович, раніше Оля не помічала за ним такої щирості з колегами. - Найвидатніші характери Зегер-груп нас сьогодні не відвідають.

Чоловіки завсміхалися, а потім слово знову взяв пан Коломійченко.

- Так, хлопці... і дівчина, давайте всі за стіл. Поки нікого нема, почнемо нашим колективом.

В Олі ледь щелепа не впала, коли вона почула цей заклик. Так, керівник завжди поводився демократично, проте такого відвертого панібратства вона не очікувала. Втім, здивувалася тільки вона, решта вже кучненько сідала за стіл та готувалася до першої.

- Олю, кхм, ти що будеш: віскі, горілку, вино? - спитав Олег, якого як наймолодшого "приставили доглядати за панянкою".

Питання було складне. Загалом будь-який з цих напоїв Оля вживала. Й організм мала витривалий, проте хтозна як вони тут п'ють. Було їй якось, коли похвалилася, що довго не п'яніє... Тому вибрала найбезпечніший варіант - вино.

І Пан Семеренко щедрою рукою налив у бокал рожевої рідини.

- Так, - підскочив пан Будай. - Я на правах найстаршого, на жаль не за посадою, хочу привітати тебе, Вітю, з днем народження! Відділу пощастило з керівником, це однозначно. Й колектив у нас підібрався сильний завдяки тобі. Тож, будьмо, і хай тобі до ста років прожити!

Веселий дзенькіт склянок і кілька митей зосередженого смакування. Потім пішли різноголосі бесіди про кухню та якість напоїв. Оля навіть пробувати не стала вставити слово в цей гомін, хоч їй також сподобався і напій і частування.

Невдовзі почали приходити інші гості й іменинник перемкнув свою увагу на них. Всього додалося десь з десяток чоловіків переважно старшого віку. Втім особливої різниці в атмосфері дружнього застілля не відбулося. Всі тут були добре знайомі та спілкувалися вільно. Лише Оля була мовчазною. Спершу вона почувалася трохи ніяково, проте невдовзі бесіди чоловіків захопили. Та ще й вино робило свою справу. Тож коли нарешті прийшла її черга привітати керівника, Оленька сміливо підвелася зі свого місця.

- Вікторе Юрійовичу, хочу від щирого серця привітати вас із днем народження. І хоч працюю я зовсім недовго, а перша наша розмова була геть не приязною, - на цих словах іменинник зробив круглі очі, а пан Шелест хекнув щось на кшталт: "Смілива", - вже зараз я бачу, що насправді ви хороша людина, з вами приємно та легко працювати. Я не так добре вас знаю, на жаль, щоб побажати щось насправді важливе у вашому житті, тому, мабуть, буду банальною... Бажаю втілення мрій. Тих, що ви самі собі щиро бажаєте. За вас!

Дзенькіт цього разу був не такий дружний, як до того. Тост Олі чомусь викликав неоднозначні реакції за столом. Проте пан Коломійченко несподівано підбіг до неї, злегка обійняв за плечі та поцілував у скроню.

- Дякую, невдовзі познайомимося краще, - сяйнув він сталевими очима й знову побіг на своє місце.

- А добре ти йому правду в очі, - перехилився через стіл Віталій Віталійович. - Він точно такий. Судить, ще не знаючи.

Після цих слів жінка засумнівалася, що змогла правильно висловити свої почуття. Чи не образила вона, часом, своєю відвертістю іменинника? Адже реакція його була неймовірно дивною. Та й решта гостей тепер поглядали на неї якось насторожено. Втім зараз нічого з цим вдіяти вона вже не могла. Не бігти ж насправді вибачатися. Це буде принаймні дивно після такого щирого виявлення почуттів пана Коломійченка.