6. Дарунок і привітальники

Оля працювала вже майже тиждень, потроху перетворюючись з новенької на справжню менеджерку цього офісу. Основними її справами було призначення документів на підписання, оформлення договорів і звітність. І хоч вона намагалася бути тихіше від води та нижче від трави, робота потроху знаходила її.

Першим всю свою документацію на неї скинув пан Шелест. Діяв він поступово, можна навіть сказати, вкрадливо. Підійшов так само як і пан Аббасов з невеликим проханням, так само як і він довірливо сперся на спинку її стільця, керуючи діями дівчини. Наступного дня попросив "пробігтися оком" по угоді. Коли він переконався, що дівчина уважна й геть не дурна, адже помітила неточність - насправді пастку розставлену для неї, довірив закінчувати оформлення договорів офіс-менеджерці. Хай узгоджує з юристами та підписує, його справа - домовитися з покупцем.

Звісно через некомпетентність новенької в роботі можуть виникнути затримки, але в разі чого Віталій завжди зможе перевести стрілки на Коломійченка. Думка про це звеселяла чоловіка, тож він навіть чекав хиби від Олі.

Та в плани Оленьки не входило помилятися. В перші дні, коли її особливо ніхто не чіпав, вона спокійно розпланувала свій робочий час на місяць наперед. Зробила алгоритми оформлення документів та договорів. Випробувала свою систему на панові Шелесті, хоч він навіть не здогадувався про це. І тепер була впевнена, що готова до будь-яких викликів, які може запропонувати їй цей відділ.

- Пані Плутенко.

Оля підвела погляд на Едуарда Івановича. Хоч вони й сиділи поруч, але це чи не вдруге, коли він звернувся до неї. З усіх колег тільки він не називав офіс-менеджерку на ім'я. І вже тільки це додавало йому кілька очок в особистому рейтингу колег Оленьки.

- Я виявив неточність у звіті, який надіслав у понеділок. Чи можна її виправити?

Поки чоловік говорив, Оля вже знайшла потрібний документ та відкривала його.

- Так, звісно, хвилину.

- Тоді я зараз надішлю новий звіт на пошту.

- А, ну добре, - трохи зажурилася жінка, вона сподівалася довше поспілкуватися з паном Криловим. Крім того, набагато швидше було б виправити помилку з його слів, а тепер довелося порівнювати звіти, щоб знайти відмінності.

На обід Оля, як і раніше, пішла з Жанною. Родичка довірливо розповідала про все на світі так, ніби вони завжди були найліпші подруги. Насправді ж просто знайшла людину, яка готова була слухати її теревені.

Оля не була проти таких стосунків. І хоч час від часу їй кортіло розповісти щось і про себе, вставити слово в слушний момент не вдавалося. Ось і вирішила вона, що краще тримати власні плани в таємниці, адже якщо вони не справдяться не доведеться ні перед ким червоніти.

Повернувшись на своє робоче місце, жінка із здивуванням виявила на ньому плитку шоколаду. Нишком оглянула інші столи, звісно, ні в кого нічого подібного не було.

Спитати у присутніх на той час чоловіків не наважилася. Віктор Юрійович був у своєму кабінеті та через відчинені двері напевне міг бачити того, хто поклав несподіваний подарунок. Проте Оля трохи побоювалася керівника й нізащо не наважилася б його спитати. Ще менше вона хотіла звертатися до пана Будая. Все ж таки навіювання від Жанни працювало, зайвий раз наближатися до чоловіка, що кидається на все, що жінкою зветься, не хотілося.

Офіс, як завжди, хвилею наповнився людьми і стало зовсім ніяково.

"Нехай, - вирішила Оленька. - Якщо не віддали просто в руки, то вдячності не хотіли. А більше шукати дарувальника й нема за чим".

Лишався шанс, що це якась помилка, але плитка шоколаду не така вже й велика справа, щоб перейматися через неї. Жінка заховала подарунок у стіл.

У той самий час зі свого місця подав голос Михайло Сергійович:

- Пані та панове, нагадую, що завтра після роботи ми всі завантажуємося в таксі та вирушаємо святкувати день народження нашого дорогого шефа. Захід організовано ним особисто, тому ще чекаємо великих гостей.

***

Ввечері вдома Оля кілька разів перерила свій гардероб у пошуках відповідного до заходу вбрання, чим сполохала собаку, який вирішив, що господиня хоче кудись поїхати. Якось Ользі довелося залишити улюбленця на кілька днів через відрядження, і той, незважаючи на турботу Олиної мами відмовився від їжі. З того часу собака гостро реагував на збори господині. Так і цього разу: Грім кавчав та заважав перевдягатися, плутаючись під ногами. Довелося вигнати його на двір. Жінці було шкода виганяти свого улюбленця на мороз, проте хай краще виміщає стрес на сусідських котах, ніж вона тут уб'ється напередодні важливої події.

Вечірка передбачала особливе вбрання, проте перед цим треба було ще відпрацювати робочий день, отже одяг повинен бути не надто показним. Однак, це неодмінно повинна бути сукня, до того ж гарна. Вибір нарешті припав на сукню з темно-синього трикотажу трохи нижче коліна. Якщо одягти піджак, то цілком собі діловий вигляд виходив, а якщо піджак зняти, то образ одразу ставав вишуканим вечірнім.

Визначившись, Оленька покидала речі назад у шафу й пустила змученого собаку додому. Грім стурбовано обнюхав все довкола, проте не виявив ознак того, що господиня збирається від'їжджати, й нарешті заспокоївся. Вечір пішов за звичним планом, де він зручно примостився під боком господині та невдовзі заснув.

Ранок застав Олю зненацька. Напередодні вона не помітила, як заснула, тому відкривши очі була засліплена світлом від нічника. За вікном вже було світло, а це означало, що вона забула напередодні поставити будильник і тепер не мала достатньо часу на те, щоб зібратися.

Підхопившись з ліжка, Оленька заметушилася по оселі. Годинник невблаганно повідомляв, що вже сьома ранку, отже ані помити голову, ані зробити ранкову маску вона не встигала. Довелося обмежитися звичайними процедурами та макіяжем.

"Це й на краще, - заспокоювала вона себе, вже вибігаючи з будинку. - А то б виглядала наче вирядилася. Зрештою, свято сьогодні не у мене".