5. Добра порада

Після обід, вже більш обізнана Ольга поверталася на своє робоче місце. Хоч як вона намагалася відбитися від суджень родички, але та все ж таки дещо розповіла про співробітників її відділу. Окрім пана Будая засудженню піддався ще й Олег Семеренко, як виявилося, наймолодший з чоловіків. Він був навіть молодший за Ольгу, що, якщо чесно, траплялося з нею нечасто.

Думки жінки знову майнули кудись геть в інший бік. "Невже я вже скоро досягну того віку, коли всі довкола будуть молодші за мене?" - розмірковувала вона, коли на очі трапився згаданий чоловік.

Пан Семеренко сидів просто біля входу до офісу, тому тим, хто заходив, було видно екран його комп'ютера. Око впало на екран, і Ольга раптом зацікавилася його вмістом.

- А навіщо вручну рахувати? - вирвалося у неї, перш ніж вона зрозуміла, що сталося.

Й негайно зустрілася з парою карих очей. Вони були незвичного холодного відтінку, більш виразні, ніж здавалося на перший погляд. Густі брови роздратовано зсунуті.

- Що ти маєш на увазі? - вираз обличчя раптом змінився на здивований, а жіноче серце мимоволі тьохнуло - красунчик.

- Ну, - прочистила горло Ольга. - В програмі є вбудована формула...

- Вона рахує неправильно, - знову спохмурнів хлопець.

- Дивно. Ви зверталися до технічного відділу?

- Ні, я сам з усім чудово впорався, - відрізав пан Семеренко.

Ольга не стала розкривати свою обізнаність щодо його помилок у звітності. Проте не проти була розібратися у тому, чому саме вони виникають, адже бухгалтерська програма майже не лишає шансів для прорахунків, щоправда якщо рахує дані сама.

- Може справа у десятих? - раптом зробила припущення жінка. - В мене колись була така проблема.

- Що ти маєш на увазі? - аж підібрався колега. 

Тут до кабінету почали заходити інші співробітники. Приміщення стрімко почало наповнюватися запахом табаку та гомоном.

- Потім поговоримо. Добре? - останнє слово Олег Олександрович додав з проханням у голосі, і Ольга розуміючи кивнула.

Вона пройшла за свій стіл і повернулася до вивчення документації, мимохіть відзначивши, що двері до кабінету керівника знову були відчинені, наче нічого й не було.

Читати та сприймати нову інформацію у гамірному вулику, який являв собою відділ по роботі з корпоративними клієнтами, було майже неможливо. Тому Оля зробила відчайдушний крок та наділа навушники. Це допомогло повністю зосередитися на прочитанні, тому вона не одразу звернула увагу на те, що хтось намагається щось її спитати. Тільки коли статура нависла над її столом, Ольга розгублено підвела погляд.

Виявилося, що нависав над нею улюбленець Жанни - Ельдар Андрійович. Чоловік привітно посміхнувся й поклав на стіл флешку.

- Тут матеріали сьогоднішньої зустрічі. Треба додати їх до звітності.

Ольга взяла флешку.

- До якої звітності?

Мить чи дві чоловік дивився на неї здивовано, а потім наче згадав.

- А, ти ж нещодавно працюєш...

Оля хотіла уїдливо додати: "Так, аж цілий день", але стрималася. Тим паче, що пан Аббасов обійшов її стіл та став поруч, спершись на спинку крісла та низько схилившись до екрана. Він уважно роздивився його вміст, а потім почав впевнено керувати діями новенької - що відкрити, куди перенести. Оля швидко виконувала сказане, майже не запам'ятовуючи власних дій. Близькість чоловіка хвилювала, але дівчина поки що не знала, чи приємне це хвилювання для неї чи ні.

Вона досі хвилювалася через чутки, які огортали співробітників цього відділу, й кожної миті готувалася захищатися невідомо від чого. Що відбувалося тут з попередніми секретарками? Які ігри ведуть тут ці чоловіки? Чи справді те, що вона зараз робить є її роботою? І чому, якщо цей Ельдар Андрійович такий вправний, не зробить звіт сам?

- От і все, - на плече дівчини лягла рука.

Оскільки вона весь час чекала на щось, то не здригнулася фізично, але думки миттєво пурхнули з голови.

- Добре, дякую, - промимрила вона, не піднімаючи голови, й чоловік пішов.

Решту дня не відбувалося нічого надзвичайного. Про існування офіс-менеджерки наче знову всі забули. Кабінет то наповнювався галасливим чоловічим натовпом, то затихав. Проте її ніхто не чіпав.

Наприкінці дня корпоративна поштова скринька офіс-менеджерки  наповнилася листами. Швиденько зробивши загальний звіт, Ольга зайшла до керівника, щоб запитати, у якому вигляді йому потрібен звіт: друкованому чи електронному.

Віктор Юрійович підвів лютий погляд від свого екрану. Та жінка не злякалася, завмерши в очікуванні. Чого боятися, якщо вона ні чим не завинила?

- У п'ятницю надішлеш на електронну пошту, - пробурмотів керівник і знову опустив погляд на екран.

Оленька знизала плечима. Навіщо тоді щоденні звіти робити? Марнування часу - дійшла вона висновку та пішла збиратися додому.

- Олю, - раптом покликали її від дверей. Виявилося, що це Олег Олександрович згадав про неї. - Ти вже йдеш?

Жінка випросталася.

- Щось потрібно?

Пан Семеренко поглянув на колег, які вже наче також почали збиратися, але зацікавлено прислухалися до їхнього діалогу.

Розмова, яка відбулася вдень, геть вилетіла в Олі з голови, тому вона не одразу зрозуміла, що потрібно від неї Олегу Олександровичу, а пригадавши ледь не ляснула себе по лобі. Вона швидко сіла за свій комп'ютер та почала тестувати введення символів в програмі. Як вона й передбачала, з англійською розкладкою клавіатури в числах ставилася крапка замість коми.

Пані Плутенко здогадувалася, що молодий спеціаліст боїться показати свою некомпетентність перед старшими колегами, тому так дивно поводиться. Вона швиденько набрала особисте повідомлення, де й описала можливу причину його проблем, а потім, як нічого не було, зібралася та пішла додому.

Звісно, її підказка - дрібниця, проте часто найочевидніші речі для одного можуть не прийти в голову іншому просто тому, що він дивиться на проблему з іншого боку.

Олег Олександрович, отримавши інструкцію переводити розкладку клавіатури після листування з іноземними клієнтами знову на українську, здивувався. Адже цифри незмінні незалежно від мови. Проте, спробувавши порахувати дані з перекладом і без, здивувався ще більше. Виявилося, що різниця насправді існує. Як навіжений він почав заповнювати свої бухгалтерські звіти, а потім порівняв зі своїми розрахунками. Все сходилося до копійки.

Не стримавши емоцій чоловік розреготався. Добре, що до того часу з офісу вже всі пішли. Окрім...

- Гарний день? - визирнув зі свого кабінету пан Коломійченко й сяйнув своєю білозубою усмішкою.

- Навіть передати не можу на скільки, - не міг припинити посміхатися Олег.

- Радий за тебе, - бадьоро кивнув керівник. - Хай так буде і надалі.