Глава 7

Наші дні

Таня

Тримаючи в руках заяву про звільнення, я йшла до кабінету Бориса Юрійовича. Прокручувала в голові те, як збираюся обговорювати майбутнє. Перспектива вовчого квитка дуже лякала, але й чекати доки бос відкриє новий ресторан я не мала можливості. У мене син. Оренда квартири. І ще багато-багато всього, на що потрібні гроші.

Постукавши в двері і почувши уривчасте "так", я зайшла до кабінету. Ось тільки замість начальника там була інша людина. Гарік. Ігор Харламов тобто. Один із друзів Марка. За минулі роки він досить сильно погладшав і замість пишної русявої шевелюри тепер повністю голена голова для того, щоб приховати алопецію, але я все одно його впізнала.

- О… Доброго дня! А хто ви? Де Борис Юрійович? - дуже сподіваючись, що моя розгубленість від нової зустрічі зійде за здивування його присутністю тут, - сказала я.

- Каву пішов мені робити, - посміхнувся Гарік.

Примруживши очі, вдивився в моє обличчя, змусивши внутрішньо стиснутись. Ну, ні, будь ласка… Нехай він, як і Темнов, мене не впізнає.

- Обличчя таке знайоме… Ми з тобою спали разом, так? - зухвало підморгнувши.

- Точно ні, - відрізала я.

- Ну, це легко виправити, так, крихітко? - він вийшов, а точніше викотився з-за столу, підійшов до мене і простягнув руку, - Харламов Ігор Леонідович, новий директор ресторану і твій новий бос.

- Тетяна Петрівна Афанасьєва, керуюча рестораном, - машинально стискаючи простягнуту руку, сказала я, - Ми з вами на "ти" не переходили.

- Отже, звалася вона Тетяна, - вони що всі знущаються? - То давай перейдемо, у чому питання. Нам же працювати разом. Точніше, тобі на мене. А ось цього ось совка з на “ви” та по-батькові я не терплю. Так що просто Гарік.

- Я не працюватиму тут, - забираючи руку, сказала я. - Ось якраз принесла Борису Юрійовичу заяву про звільнення.

- Ну, Борис Юрійович тут більше нічого не вирішує, - хитро посміхнувся Гарік, - Так, Борю?

Повернувши голову я побачила тепер уже колишнього боса, який заходив у кабінет. Звичайно ж, без чашки кави, але з купою якихось документів.

- Привіз? Ай, молодець…

Чорт, а я не бачила, що він їхав. Треба було насамперед зайнятися заявою. Але виникла проблема з доставкою риби, і я якось машинально… Не змогла кинути все на самоплив, хоч і фактично це вже не моя робота. Ось так. Так, я завжди була дуже відповідальною дівчинкою.

- Тань, ви за розрахунком прийшли? – багатозначно дивлячись на мене, сказав Борис Юрійович.

- Т-так, - зачепилася за можливість швидше звалити я.

– Бухгалтер все відправить на карту, як і завжди. Включаючи вихідну допомогу.

- За яким ще розрахунком? - здивувався Гарік.

– Тетяна звільняється. Сьогодні в неї якраз закінчується двотижневе відпрацювання.

- Та ти що? - Гарік смикнув з моїх тремтящих пальців заяву про звільнення. - А за датою на папірці виходить інше.

- Просвітлювати вас за трудовим законодавством я не маю наміру, - Борис Юрійович дуже спробував сказати це зарозумілим і сповненим гідності тоном, але в нього не вийшло. Було видно, як сильно він боїться Гаріка.

- І не треба, - розриваючи папір навпіл, сказав Гарік, - Ніхто нікуди не йде.

- Але…

- Крихітко, залиши нас на кілька хвилин. Піди кави нам звари, ок? Потім обговоримо твою подальшу роботу.

Я змилася. Так. Просто взяла і мовчки змилася. Думаєте, треба було щось сказати? Знаєте, думати, перебуваючи не в кабінеті з двома чоловіками, здатними зруйнувати твоє життя набагато простіше.

- Владе, зроби, будь ласка два американо з молоком, - сказала я баристі.

- Тань, а що там? - спитав він напівголосно, нахилившись до мене.

- Апокаліпсис, - видихнула я.

Зазвичай я підлеглих не лякаю. І взагалі за них завжди горою і перед начальством, і перед гостями, коли мене звуть із чимось розібратися, якщо не справляється адміністратор.

Зазвичай…

З того часу, як Темнов знову повернувся в моє життя, нічого "зазвичай" вже не буде. Не може бути. Повернувся… Ха! Нікуди він не повернувся. Я зроблю все можливе, неможливе та немислиме, щоб його ніколи більше…

- Нас усіх Гладченко звільнятися накручує. Ти як?

- Я – так. Але раджу на свій розсуд вирішувати, - обізвалась я.

Забрала каву і з тацею в руках рушила назад до кабінету боса. Майнула думка, з якого це переляку я каву сама несу, а не офіціанта відправила. Але я відміла її. Почувалася якоюсь зрадницею. Більшість команди збирала я, а тепер виходить що кидаю їх? Зрозуміло, що на кону набагато більше стоїть, але все одно… Знаєте, підлеглі теж як твої діти.

Постукавши, зайшла до кабінету. Там Гарік розвалився у кріслі боса, а він сам стояв бовваном біля столу.

- О, Танечко, шустренька, молодець! Люблю таких. Спрацюємось, - підморгнув мені Гарік.

Я кинула погляд на боса, але він відвів свій. Боїться щось казати. Ну і де твої хвалені зв'язки та обіцянки вовчих квитків?

Залишаючи кабінет, я подумала про те, наскільки жалюгідними виглядали погрози колишнього боса, на які я так безглуздо повелася. Де всі ці зв'язки були, коли ресторан віджимали? Якщо хтось і може організувати мені вовчий квиток, то тільки хтось на зразок Гарика.