Глава 5

- Мам, я уроки зробив, - сказав Гордій, заходячи на кухню, - Піду з Олегом покатаю, ок?

- І о восьмій будеш вдома? - я впіймала погляд сірих очей сина.

– Буду!

- Добре, йди.

Коли син із задоволеною усмішкою вийшов, десь глибоко всередині мене подряпнуло знайоме тягнуче почуття, що я вчинила неправильно. Що треба було якось покарати сина за бійку, адже так робили мої батьки за будь-яку мою помилку, а я… Що, коли я його неправильно виховую? Що, якщо все-таки...

Згадався ранок минулого четверга, який ми з ним провели у кабінеті директора школи. Крім нас там, звичайно ж, була мама Вані Сердюкова і він сам. З перших хвилин спілкування з ними мені, щиро кажучи, самій захотілося обом врізати.

- Ні, ти сюди подивися! - верескливим голосом прокричала мама Вані, вказуючи на його ніс. - Подивися, що твій малолітній виродок зробив із моїм сином.

- Олесю Олександрівно, я вибачаюсь за інцидент. І компенсую всі ваші витрати на лікування.

- Компенсує вона, ага! - перебила мене жінка, - Таких, як твій син садити треба, зрозуміло? Карний злочинець майбутній!

- Я не карний злочинець! - не витримав Гордій.

Я непомітно взяла його за руку, подумки благаючи щоб він більше не вівся на ці провокації.

- … але ви не маєте права ображати мого сина, - дуже намагаючись не підвищувати голос, закінчила я свою думку.

Всередині все клекотіло від злості на цю товсту верескливу істеричку, проте я тримала себе в руках.

- Що? Ти мене ще навчатимеш! Та ти знаєш, хто мій чоловік? Та він тільки скаже і твого малолітнього…

- Олесю Олександрівно, давайте ми всі заспокоїмося, - нарешті включився директор школи Костянтин Сергійович.

- Ви пропонуєте мені заспокоїтись? Мого сина покалічив цей малолітній карний злочинець, а я мушу заспокоїтися? Спочатку такі от шалави нагуляють дітей, а потім вони ростуть, як бур'яни, без чоловічого виховання і виростають не зрозумій ким!

- Не смійте ображати мою маму!

Це було дуже боляче. Думаю, кожна самотня мати зрозуміє мої почуття. Кожна пам'ятає момент, коли дитина вперше поставила питання про те, де її тато. Момент, коли на захід у садочку до всіх дітей приходили мами з татами, а до твоєї лише мама. І на лінійку до першого класу. І…

- Костянтине Сергійовичу, - видихнула я, міцніше стискаючи руку сина і кинувши на нього застережливий погляд, - Я не зможу продовжувати діалог у такому тоні. Зі свого боку я готова компенсувати всі витрати на лікування згідно з квитанціями з клініки, звичайно ж. Але терпіти образи на свою адресу та адресу Гордія не стану.

- Та я заяву до поліції напишу! І в районо звернуся, щоб влаштували перевірку у школі!

– Пишіть. Я ж не просила вас цього не робити, - я вперлася поглядом у запливле жиром обличчя тітки. Вона заплескала густо нарощеними віями і водночас губами, немов курка дзьобом.

- Навіщо ж одразу поліція, районо, Олесю Олександрівно? - злякавшись слова "районо" явно більше, ніж слова "поліція", заторохтів Костянтин Сергійович. - Адже можна обійтися без настільки радикальних заходів. Подумайте про сина. Навіщо йому потрібен зайвий стрес до того, що вже є?

Тітка промовчала.

- Я пропоную вчинити так: Тетяно Петрівно, ви компенсуєте витрати на лікування, а ти, Гордій, вибачся перед Іваном і…

- Я не буду...

- Гордій, - я схилилася до його вуха, - зроби це, будь ласка. А ввечері я все поясню, гаразд?

Просяче зазирнула в сірі, мов грозові хмари, синові очі. Ті хіба що блискавки не кидали. Такий знайомий погляд.

- Гаразд, я зроблю це. А ви вибачтеся перед моєю мамою за свої слова! - дивлячись в упор у зле обличчя тітки, сказав він.

Кілька разів хлопнувши губами, ну ось точно як курка дзьобом, тітка відвела погляд.

- Вибачте!

- Ваня, вибач, що вдарив тебе! - піднявши голову, по-королівськи промовив Гордій.

- Д-добре, - промимрив Ваня.

А потім я залишила адресу електронної пошти для чеків за лікування і ми розійшлися. Біля кабінету директора юрмилися кілька хлопчиків - однокласників Гордія. Варто нам вийти, вони насторожено наблизилися.

- Ну, що там?

- Нормально все, пацани, порішали, - була відповідь.

Непомітно махнувши синові рукою на прощання, я поспішила піти, щоб не бентежити його перед однокласниками. Ідучи думала про те, як саме буду ввечері пояснювати йому те саме "все" так, щоб він більше не ...

Не що? Не бився? Ніколи?

Повернувшись з роботи, я застала сина за уроками замість комп'ютерної гри. Подумки посміхнулася. Цікаво, він тільки зараз сів чи справді…

- Гордій…

- О, мам, привіт! - бадьоро зіскочив зі стільця він. - Ти якраз вчасно. Я тільки вечерю нам розігрів.

Зайшовши слідом за ним на кухню, я побачила на сковорідці відбивні з гречаною кашею та тушкованими овочами.

- Ти мий руки сідай, я сам по тарілках розкладу.

- Дякую, мій хороший, мені дуже приємно, що ти вирішив допомогти мені, - сказала я, підходячи до мийки, щоб вимити руки.

Стояла потім і дивилася, як хлопчик із зосередженим виглядом розкладає їжу по тарілках – гарно, як це робила я, та ставить на стіл.

Вечеряли ми мовчки. Гордій не дивився на мене, а дивився у тарілку. І доїв все, навіть ненависну кашу.

- Ти відпочивай, а я посуд помию.

І справді взявся мити. Я поки переодяглася в домашнє, змила макіяж і, ще раз прокрутивши в голові підготовлену за робочий день промову, пішла до кухні.

- А я купила попкорну. Будеш?

- Буду, - насторожено.

Засунувши пакет у мікрохвильову піч, я сіла за стіл.

- Синку, я розумію, що ти не хотів вибачатися, - глибоко зітхнувши, почала я. – Але це треба було зробити. Як я вже тобі казала, конфлікти треба вирішувати словами, а не кулаками. Ваня не повинен був скаржитися вчительці. Але й ти не мусив його бити.

– Але чому? - випалив Гордій.

- Слухай, мені теж сьогодні дуже хотілося вдарити цю Олесю. Ось, слово честі. Але я цього не зробила, бо інакше нашкодила б собі насамперед. Як ти, розумієш? Це було важко, але я намагалася знайти вихід за допомогою слів, а не за допомогою насильства. І це вийшло. І ти, до речі, теж зміг. І заступився за мене. Я дуже тобою пишаюся.