Глава 5

- Мам, я уроки зробив, - сказав Гордій, заходячи на кухню, - Піду з Олегом покатаю, ок?

- І о восьмій будеш вдома? - я впіймала погляд сірих очей сина.

– Буду!

- Добре, йди.

Коли син із задоволеною усмішкою вийшов, десь глибоко всередині мене подряпнуло знайоме тягнуче почуття, що я вчинила неправильно. Що треба було якось покарати сина за бійку, адже так робили мої батьки за будь-яку мою помилку, а я… Що, коли я його неправильно виховую? Що, якщо все-таки...

Згадався ранок минулого четверга, який ми з ним провели у кабінеті директора школи. Крім нас там, звичайно ж, була мама Вані Сердюкова і він сам. З перших хвилин спілкування з ними мені, щиро кажучи, самій захотілося обом врізати.

- Ні, ти сюди подивися! - верескливим голосом прокричала мама Вані, вказуючи на його ніс. - Подивися, що твій малолітній виродок зробив із моїм сином.

- Олесю Олександрівно, я вибачаюсь за інцидент. І компенсую всі ваші витрати на лікування.

- Компенсує вона, ага! - перебила мене жінка, - Таких, як твій син садити треба, зрозуміло? Карний злочинець майбутній!

- Я не карний злочинець! - не витримав Гордій.

Я непомітно взяла його за руку, подумки благаючи щоб він більше не вівся на ці провокації.

- … але ви не маєте права ображати мого сина, - дуже намагаючись не підвищувати голос, закінчила я свою думку.

Всередині все клекотіло від злості на цю товсту верескливу істеричку, проте я тримала себе в руках.

- Що? Ти мене ще навчатимеш! Та ти знаєш, хто мій чоловік? Та він тільки скаже і твого малолітнього…

- Олесю Олександрівно, давайте ми всі заспокоїмося, - нарешті включився директор школи Костянтин Сергійович.

- Ви пропонуєте мені заспокоїтись? Мого сина покалічив цей малолітній карний злочинець, а я мушу заспокоїтися? Спочатку такі от шалави нагуляють дітей, а потім вони ростуть, як бур'яни, без чоловічого виховання і виростають не зрозумій ким!

- Не смійте ображати мою маму!

Це було дуже боляче. Думаю, кожна самотня мати зрозуміє мої почуття. Кожна пам'ятає момент, коли дитина вперше поставила питання про те, де її тато. Момент, коли на захід у садочку до всіх дітей приходили мами з татами, а до твоєї лише мама. І на лінійку до першого класу. І…

- Костянтине Сергійовичу, - видихнула я, міцніше стискаючи руку сина і кинувши на нього застережливий погляд, - Я не зможу продовжувати діалог у такому тоні. Зі свого боку я готова компенсувати всі витрати на лікування згідно з квитанціями з клініки, звичайно ж. Але терпіти образи на свою адресу та адресу Гордія не стану.

- Та я заяву до поліції напишу! І в районо звернуся, щоб влаштували перевірку у школі!

– Пишіть. Я ж не просила вас цього не робити, - я вперлася поглядом у запливле жиром обличчя тітки. Вона заплескала густо нарощеними віями і водночас губами, немов курка дзьобом.

- Навіщо ж одразу поліція, районо, Олесю Олександрівно? - злякавшись слова "районо" явно більше, ніж слова "поліція", заторохтів Костянтин Сергійович. - Адже можна обійтися без настільки радикальних заходів. Подумайте про сина. Навіщо йому потрібен зайвий стрес до того, що вже є?

Тітка промовчала.

- Я пропоную вчинити так: Тетяно Петрівно, ви компенсуєте витрати на лікування, а ти, Гордій, вибачся перед Іваном і…

- Я не буду...

- Гордій, - я схилилася до його вуха, - зроби це, будь ласка. А ввечері я все поясню, гаразд?

Просяче зазирнула в сірі, мов грозові хмари, синові очі. Ті хіба що блискавки не кидали. Такий знайомий погляд.

- Гаразд, я зроблю це. А ви вибачтеся перед моєю мамою за свої слова! - дивлячись в упор у зле обличчя тітки, сказав він.

Кілька разів хлопнувши губами, ну ось точно як курка дзьобом, тітка відвела погляд.

- Вибачте!

- Ваня, вибач, що вдарив тебе! - піднявши голову, по-королівськи промовив Гордій.

- Д-добре, - промимрив Ваня.

А потім я залишила адресу електронної пошти для чеків за лікування і ми розійшлися. Біля кабінету директора юрмилися кілька хлопчиків - однокласників Гордія. Варто нам вийти, вони насторожено наблизилися.

- Ну, що там?

- Нормально все, пацани, порішали, - була відповідь.

Непомітно махнувши синові рукою на прощання, я поспішила піти, щоб не бентежити його перед однокласниками. Ідучи думала про те, як саме буду ввечері пояснювати йому те саме "все" так, щоб він більше не ...

Не що? Не бився? Ніколи?