Глава 4

Темний

Гладченко сидів навпроти і з кислою та незадоволеною круглою пикою підписував договір про продаж рестика. Що йому не подобається взагалі? Адже залишиться кермувати, як і раніше. Ну так, на зарплаті, а не на прибутку. Зате з нормальною такою сумою бабла на рахунку та залізною перспективою того, що рестик не посунуть конкуренти, які зараз розмножуються, як кролики, а він залишиться на плаву і процвітатиме у своєму сегменті. Так, не як власник. Але хто ж Борису Юрійовичу винен, якщо він розжерся, хватку втратив і відставати в перегонах почав? Не без допомоги самого Темного, звичайно, але це не стосується справи. Нічого особистого, просто бізнес. В якому або ти або тебе. І так завжди було і буде. Минав час, змінювалися методи, але суть залишалася тією ж.

- Було приємно мати з вами справу, - задоволено вишкірився Темний.

- Та пішов ти! - випалив Борис Юрійович і відразу знітився.

Маленькі очі, майже до половини заховані за круглими щоками, нервово забігали, а самі щоки пішли червоними плямами.

- Одне моє слово і підете ви, Борисе Юрійовичу. Без копійки грошей. На всі чотири боки.

- Думаєш, на тебе управи немає, так? Двадцять років тому деякі типу тебе теж так думали. І тепер вони на цвинтарі лежать.

- Ти що погрожуєш мені? - Темний мало не заіржав.

Серйозно? Ні, серйозно?

- Інформую, - зло озвався Гладченко. - Так би мовити, раптом все ж таки зумієш на чужих помилках вчитися, а не на своїх до того, як пізно буде. І, так, директора собі шукай нового. І команду – теж. Мої всі зі мною підуть.

Темний лише пирхнув. Пузатий дядько, що сидів перед ним, зі своїми погрозами виглядав так жалюгідно, що він навіть за них не розлютився.

- Віджати, знаєш, це легко. А ось кермувати потім складніше буде, - додав тим часом Гладченко і, якось сунувши в сумку свій екземпляр договору, скотився з крісла і з важливим виглядом звалив з кабінету. І дверима грюкнув.

- Істеричка! - пробурмотів Темний собі під ніс.

Помилувавшись договором із двома підписами та двома мокрими печатками, Марк засунув його у файл. Написав Настасьї, щоби зайшла забрати і до бухгалтерії віднести. Через хвилину в двері тихенько постукали і після "так" перед очима Темного з'явилася пара довгих ніг і пружних "динечок", упакованих у облягаюче ділове плаття-міді чорного кольору. Вінчало всю цю красу довге пряме світле волосся до талії, яке так і просилося намотатися на кулак, поки їхня володарка буде на колінах відпрацьовувати своїми губами безліч додаткових плюшок до і так непоганої зарплати персонального асистента Марка Темнова.

- Щось ще, Марку Євгенійовичу? - буквально сунув йому "диньки" під ніс, коли забирала папери, запитала Настасья.

Темний зітхнув. На "щось ще" настрою не було від слова зовсім.

– Ні.

Сліпуче посміхнувшись на всі тридцять два зроблені за гроші Марка вініра і облизнувши пухкі губки, Настасья забрала папери і, виляючи стегнами, пішла. Темний поліз у комп і на якийсь час пішов у нескінченну плинність справ великого білого боса, яким він уже кілька років як став. Але ніби думки цілком у справах, а відчуття, що щось набридливою мухою поруч дзижчить. І ніяк це не прогнати. Бісить. Третій день уже дратує. Саме стільки часу минуло з того часу, як Темний знову побачив Тетяну.

Тринадцять довбаних років минуло. Половина… Гаразд, третина життя. За яке стільки всякого і різного було, що не злічити. А не забув її. Побачив і всередині, десь глибоко-глибоко всередині в чорній дірі сколихнулося щось. Живе, так.

А вона не змінилася. Тобто як… Подорослішала, звичайно, але не як інші баби, які до тридцяти тітки-тітками, що вже розжиріли, а… Як хороше вино. Тільки краще з роками.

Волосся обрізала. Тепер замість русявих "крил" до талії безглузде "каре". Але їй пасувала і ця суто тіткинська зачіска. І легке світле ділове плаття, хоч воно й швидше приховувало, ніж підкреслювало тонку, як у балерини, фігурку теж. Єдине, що їй не пасувало - це колючий, злий погляд карих, як дно чистого лісового струмка, очей і цей жорсткий, уривчастий голос, що дряпає слух, як наждак.

А втім, чого він чекав після... Після...

Але ж впізнала його. Не забула, отже.

Темний поліз у кишеню піджака і дістав звідти кулон. Дешевий срібний ланцюжок, а на ньому половинка серця. Такі сопливі малолітки один одному дарують, знаєте?

Покрутив у пальцях, потер великим потемнілий від часу метал.

- Ось це тобі! - голосок, як передзвін дзвіночків, рум'янець на щічках та зірки в очах. - У мене такий самий. Тобто... Інша половинка.

- Дякую, - він як дебіл тоді не зміг стримати усмішку, забираючи з рук Тані кулон.

Перший, мати його так, подарунок у його житті зроблений з душею, а він і цей момент зіпсував.

– Не подобається? Ой, мабуть, це безглуздо і по-дитячому, так? Але, знаєш, я так хотіла, щоб у тебе було щось від мене, ну… Не носи, як не хочеш.

- Та ні, дівчинко, мені подобається. Просто… Знаєш, не вмію приймати подарунки. Мені їх ніколи не робили.

- Правда?

Темний пам'ятав, як йому не сподобалася жалість, що майнула в карих очах дівчини. Теж мені викрутився, ага ? Типу пожалійте мене… Фу, трясця.

- Ну, ось, значить, мій буде перший. І нехай він тебе захищає.

Темний у таку фігню не вірив тоді. Але кулон, чорт його знає чому, носив. Не в комплект до ланцюга в палець завтовшки, звичайно, а так, у кишені. Але носив. Навіть після того, як… Носив. Не міг викинути.

А потім була стрілка і куля, що просвистіла по дотичній від його бошки. Парою міліметрів би ліворуч і все, не сидів би він зараз у цьому кріслі. Ну і як тут – не вірити?

Хоча, вона ж його на той момент уже ненавиділа, тож… Ай, фігня це все. Просто він фартовий і завжди такий був. Хмикнувши, Темний сунув ланцюжок з кулоном у ліву внутрішню кишеню піджака і знову пішов у роботу.