Глава 3 (1)

- Привіт, мамо! - як тільки я зайшла в квартиру, Гордій, як і завжди, вийшов зустрічати зі своєї кімнати.

- Привіт, мій хороший, - усміхнулася я синові.

На кілька секунд завмерла, затримавши погляд на хлопчику. Господи, у них одне обличчя. Просто одне. У Гордія такі ж самі сірі очі, кольори грозових хмар. Вилиці, підборіддя. Мине кілька років і по-дитячому пухкі щоки зміняться різко окресленими вилицями, а на квадратній щелепі з'явиться щетина. Руса, тому що Гордій світловолосий. Губи, колір волосся та шкіри – тільки це від мене. Хлопчику лише дванадцять років, а вже вгадується майбутній широкий розворот плечей. Та й просто погляд, жести, іноді навіть манера говорити. Їх із Марком навіть ставити поруч не треба. Будь-хто, хто знає його, побачивши Гордія, відразу б усе зрозумів... Відразу зрозумів би, що Марк його батько.

Батько!

Який він батько?

- Я поїв, посуд помив, уроки зробив. Пошпилю в приставку ще десять хвилин і чистити зуби і спати, – підкреслено бадьоро відрапортував син.

- Розумник мій, - погляд зачепився за сховану в кишеню праву руку хлопчика. А ще він стояв якось ніби боком до мене. - А що ти там ховаєш?

- Та нічого, - Гордій позадкував.

Я внутрішньо напружилася. Зняла взуття, підійшла до сина. І помітила, що у нього на вилиці синець і вона трохи припухла.

- Синку, що трапилося? Розповідай!

- Нічого! - випалив син і відвів погляд.

Я взяла його за руку, потягнула з кишені й офігіла. Розпухла, кісточки збиті до крові.

- Гордій?

- Та це я впав, мамо, - він потягнув руку і я відпустила. - Прикинь, на фізрі перечепився і як дебіл на асфальт навернувся. Ось бошкою вдарився і руку здер. Не хотів, щоб ти переживала, от і…

- Синку, я й справді переживаю. Тому що зараз ти мені брешеш, а ми домовлялися бути один з одним чесними. Іди сюди, - я кивнула головою на кухню.

Гордій дуже неохоче рушив туди. Плюхнувся за стіл, відвернувся від мене до стіни.

- З ким ти побився і чому?

Відповіді не було.

- Я чекаю, Гордій!

- Це мої проблеми, і я сам їх вирішу! - випалив він, блискаючи очима.

Я мало не розплакалася. Ось серйозно, ледве стрималася. Тон, голос, навіть міміка обличчя… І слова…

У цей момент увімкнувся мій телефон. На екрані висвітлилося ім'я Олени Львівни, класного керівника Гордія. Я показала це синові.

- Гордій, я ж все одно дізнаюся. Обирай, чи то від тебе, чи то від Олени Львівни, - видихнула я.

- Ось щур, а! - розлютився син.

Я скинула виклик. Поклала руки на стільницю, на них прилаштувала підборіддя і вичікувально подивилася в синове обличчя.

– Ванька Сердюков математичці настукав, що я списую на самостійній! - випалив він. - І по пиці за це отримав після школи! Тому що стукати не пацанськи!

Я заплющила очі. З грудей рвався істеричний сміх, який ледве вдавалося стримувати. Це якось генетично передається? Я ж сина такому не вчила. Навпаки знову і знову стверджувала, що кулаки – на крайній випадок. Що потрібно культурно та словами. Знову і знову. Втім, до збитих кісточок він раніше й не бився.

- І мабуть недостатньо, - пробурмотів наостанок Гордій. - Вибач, мам, але я неправим себе не вважаю.

Зробивши глибокий вдих і нагородивши сина натренованим за роки поглядом суворої матері, я пішла до спальні передзвонювати класному керівнику.