Глава 3

Наші дні

Вони години дві просиділи в кабінеті у Бориса Юрійовича, а потім він просто поїхав. З вікна свого кабінету я бачила як віддаляється широка спина, обтягнута білою бавовною дорогої сорочки із закоченими рукавами. На кілька секунд мені здалося, що я розгледіла під тканиною його татуювання. Крила. На всю накачану спину. Зламані, так. Все, що нас ламає, робить сильнішим. Так він казав. Ось тільки якщо хтось і ламав, то він, а не його. Ламав мене. Але справді зробив сильнішою.

Тільки коли чорний “кубік” Темнова виїхав із паркування ресторану, я відчула, що можу дихати.

А раніше за ним завжди машина з охороною їздила. Тепер, що в цьому більше немає необхідності? Хто він? Ким став, що нікого більше не боїться?

- Господи, Таню. Часи просто змінилися, от і все, - пробурмотіла я собі під ніс.

У двері обережно постукали та зайшла Катя, хостес. На зашарілома обличчі дівчини вогнем горіли яскраво-зелені очі. Натуральні, до речі, не лінзи. А ще вона висока, під метр вісімдесят, витончена, плавна з копицею довгого темного волосся. Загалом дівчинка-виграш у генетичну лотерею.

- Та-а-нь! Він мені записку з адресою залишив. Сказав, що чекатиме там сьогодні ввечері, уявляєш?! - мало не заверещала вона.

Сподіваюся, я змогла не показати подиву від такої її реакції. Катя не була однією з таких дівчат. Жодного разу я не помічала і натяку на те, щоб вона розмінювалася на “запрошення” від гостей ресторану, що надходять час від часу, наприклад, хоч негласним статутом все, що відбувається за його межами категорично не заборонялося, але й не заохочувалося. Коротше кажучи, головним для Бориса Юрійовича був оптимальний баланс репутації ресторану, а саме щоб ніхто з персоналу не був у чомусь помічений.

- І ти підеш?

– Ти взагалі зрозуміла, хто він?

Я глибоко зітхнула. Майнула думка, треба було б і справді погуглити, але я відкинула її. Не буду я навіть таким чином торкатися особи Марка Темнова. Не хочу! Не можу! Мені це не потрібно. Єдине, що потрібно, це більше ніколи не бачити його!

- Це ж Темнов, ну! Співзасновник "Скай-Плази" та "Експріна", - почала перераховувати дівчина. - Йому тридцять дев'ять, не одружений і не був, дітей нема.

Дітей нема. Ага.

- І ти думаєш, що можеш стати тією, з ким він одружуватися, я правильно розумію?

Дівчина сором'язливо знизала плечима. Катя та сором'язливість – антоніми. Ах, ну так. Як я могла забути про те, як Марк Темнов діє на жінок.

- Ну, а що? Я на п'ятнадцять років його молодша, у мене вища освіта.

- Катю, навіщо ти все це мені розповідаєш? Правила наші знаєш. А решта на твій розсуд.

- Думала, ти порадієш за мене. Ось! Ну, гаразд, я працюватиму піду, - ображено сказала дівчина і пішла.

Я думала, що вона розумніша, так. Втім, тринадцять років тому я себе також вважала розумною. Але виявилось, що це не так.

"Скай-Плаза", значить. Скільки разів ми до цього торгово-розважального центру з Гордієм на атракціони ходили. І за покупками. Подумати тільки… Так близько. Я й уявити не могла. А втім, яка різниця. Я. Він. Ми чужі люди. Давно вже чужі. Точніше, завжди були такими. Просто створили диво.

Набравши бар, я попросила зробити мені лате. Від кількох ковтків улюбленого напою я звично відчула себе краще. Трошки.

Навіщо він приїжджав? Може боса запитати. Качнувши головою, я відміла цю думку. Взялася за роботу. Дзвінки, постачальники, вічно чимось незадоволені гості ресторану… О третій годині дня надійшло повідомлення від сина.

Gordey Afanasiev: “Мам, я вдома. До магазину зайшов, продукти в холодильник поклав, розігрів собі обід. Поїм і на бокс одразу зберуся. Як ти?

І фото тарілки з телячою відбивною та пастою з овочами. Серце стислося. Солодко. Сумно. Який ти в мене дорослий. І відповідальний. Пробач, що в тебе так мало дитинства.

Tatiana Afanasievа: “Який ти молодець, Гордій, дякую. У мене все чудово”.

Було чудово. До того, як я зустріла твого батька. Якого гадала, що ніколи більше не побачу. Ніколи у житті. І краще так і сталося б. Але "краще" це не про мене.

Робочий день скінчився. Пізнього вечора я виходила з ресторану на прохолодну осінню вулицю. Вересень закінчувався і хоч було ще дуже тепло, настав час замислюватися над тим, щоб змінити босоніжки на туфлі з колготками. Знаєте, буває ця дурна впертість, коли до останнього ходиш у босоніжках восени, ніби не хочеш їй здаватися і відпускати літо.

Озиралася на всі боки, як дурепа, ніби існувала якась ймовірність того, що Темнов чекатиме мене вночі. Що він таки впізнав мене, згадав, навів довідки і тепер знає про сина. Про сина, якого не хотів. Якого наказав позбутися. Легко, ніби йшлося не про нашу з ним дитину, а про якусь непотрібну річ, яка випадково опинилася в його житті. Візьми це і викинь, щоб я більше не бачив.

Сівши у свою стареньку чорну “КІА”, на яку три роки збирала, я повільно вирулила з паркування для персоналу ресторану. Їхала і згадувала, як Темнов мене на аборт відвозив. Похмурий, напружений, злий. Знаєте, як коли доводиться вирішувати не свою проблему. Нав'язану проблему, що виникла не з твоєї провини, від вирішення якої не можна відмовитись.

Мовчав.

Не дивився жодного разу на мій бік. Ігнорував те, що я плачу. Йому було начхати. Завжди було начхати на мене. А я не помічала. А я думала, що він кохає мене.