Глава 2 (1)

- Привіт, Таня! - просто сказав, побачивши мене.

- Здрастуйте. Вам потрібно щось? - просто не дивися на нього.

Не дивися в ці очі-вири кольору грозового неба, що притягували як магніт, і в той же час від погляду яких хотілося сховатися.

- Угу. Звалити звідси швидше, поки не здох від нудьги, - спершись на стійку посту, він усміхнувся мені.

Білозубо, привітно і ця посмішка пом'якшила суворі риси блідого обличчя чоловіка.

- Вас зможуть виписати не раніше, ніж за тиждень, на жаль, - сказала я, наче вибачаючись за це.

- Так, знаю, - відмахнувся він.

Я відчула, що червонію. Звичайно ж, він про це знає. А я, теж мені, Капітан Очевидність.

- Ти вибач, якщо нагрубіянив тоді, - сказав тим часом Темний, - Хріново себе почував, та й ці ще ...

- Нічого страшного, - що саме ти сказала, Таня? Нічого страшного? Тобто тобі грубіянити нормально, так?

- Боїшся мене? - і погляд наче в саму душу. Немовби Темний намагався прочитати відповідь у моїй голові ще до того, як я її дам.

- Ні, я не боюся вас, - здається, дуже природно збрехала я.

- Чому на “ви” тоді? Мені ж не сорок. Ой, так. Я ж так і не представився, - він простягнув руку, - Марк.

- Я знаю... Тобто, Таня, - як добре, що світло приглушене і тому не так видно, як палають мої щоки. - Дуже приємно.

Моя рука потонула в його великій і широкій руці зі шрамами на кісточках пальців.

- Може повітрям подихаємо?

- Мені не можна відлучатися а вам..., - я запнулася під поглядом сірих очей, - Тобі! А тобі, Марку, не можна занадто багато ходити.

- Та тут, на балкончику. Чи теж не можна?

– Тут можна.

- Тоді ходімо?

На балконі було прохолодно. Легкий нічний вітерець овівав моє палаюче обличчя, смикав пасма, що вибилося з коси.

- Ти б так не висувалась, Тань. Інакше тебе навіть найтупіший снайпер зніме, - підморгнув мені Марк.

Марк. У нього гарне ім'я. Незвичайне. Але, щиро кажучи, йому більше пасує Темний. Загадкове, небезпечне, манке прізвисько. Як і він.

- Та жартую я, жартую! - засміявся, дивлячись у моє перелякане обличчя.

І одразу ж схопився за бік.

- Погано? - наблизившись, я злякано зазирнула йому в обличчя.

І до плеча торкнулася. Машинально, так. Просто, як до пацієнта, як робила вже десятки разів. Але відчуття, ніби долоню обпекло і ніби відчуваю під пальцями гладку і теплу шкіру сильного плеча, а не тканину футболки.

- Нормально.

Наші погляди знову зустрілись. Зачепились. Свій відвести хотілося, але я не могла.

- Про мене легенди лікарнею вже ходять? - низький, хрипкуватий голос ніби огортав. Дурманив.

- Ага, - на одному подиху.

- Чому тоді не боїшся?

А й справді - чому я його не боюся? Повинна б. Напевно, повинна, але я відчувала зараз будь що тільки не страх.

- Не знаю, - я знизала плечима.

Ми так і стояли навпроти один одного. На чистому літньому небі зійшов повний місяць і його світло ковзало по смаглявій шкірі Темного, торкалося шрамів. Під бровою, над губою, на вилиці... Тонкі, ледь помітні. Тільки зблизька.

- Треба?

– Ні.

Його губи були дуже близько. Усього за кілька сантиметрів від моїх. Тож я ними відчувала тепло дихання чоловіка. Ми зараз на відстані поцілунку. Першого поцілунку у моєму житті.

- Таня! - врятував мене голос Валентина Володимировича, чергового хірурга.

- Мені треба йти, - прошепотіла я Темному і втекла.

Точніше, думала, що втекла. А насправді не змогла, але навіть не розуміла цього. Не розуміла, що можна втекти від когось, але не від себе. Не розуміла, як мене вже тоді зачепило. Як петлею. Зачепило та унесло. У темне грозове небо. Безповоротно та назавжди.

Промо до книги "Розлучення. Життя з початку".

lIXopVa5

CwM9CS6F

Jh6Uhs3R

MUz9PL90

44tKLItf