Глава 2

Тринадцять років тому

- Таня, я сьогодні спілкувався з Оленою Сергіївною, вона наразі цілком задоволена твоєю роботою. Але ти особливо не радій і не розслабляйся, - ввечері наступного дня говорив мені за вечерею тато.

Я внутрішньо напружилася. А потім розлютилася. Ну ось навіщо він, га? Навіщо так мене ганьбить, приходячи до лікарні, де я проходила практику і спілкуючись із наставниками? Неначе я маленька. Неначе досі у школі.

- Так, тату.

Мені дуже хотілося сказати йому все це, але я не наважувалась, щоб не провокувати конфлікт, який все одно ні до чого не призведе. Батько ніколи мене не почує. Але нічого. За рік я закінчу училище і поїду до столиці вступати до медичного університету. І ось тоді розпочнеться свобода!

Втім, так само я вважала, коли вмовляла тата дозволити мені вступати після дев'ятого класу до медучилища замість того, щоб продовжувати навчання у школі. Думаю, варто уточнити, що мій тато – директор школи, в якій я навчалася. Але за фактом дуже мало змінилося. Адже, наприклад, дізнатися мій розклад лекцій, а значить і час, коли я маю прийти додому, йому не складало труднощів. Однак і ті крихітки свободи, які в мене з'явилися від того, що тато, як не крути, знаходився на відстані, були як ковток свіжого повітря і дуже обнадіювали. Треба ж із чогось починати, правда?

Ось поїду, він буде далеко, а я житиму сама, в гуртожитку, підробляти зможу, та й взагалі… Він не зможе контролювати і опікуватись мною вічно!

- Петю, я тобі на завтра на роботу котлетки з курочки з тушкованими овочами покладу, добре? - запитала мама.

- Добре.

- Або, можливо биточки посмажити? Я якраз ще свининку в морозилку не поклала.

- Господи, Іра, ти можеш говорити про щось, окрім жратви? - гаркнув тато і я здригнулася. - І серіалів ще! Реально дістала вже!

- Так і готуй собі сам, раз дістала! - крикнула мама у відповідь, - А то, як жерти, так подавай ...

- А ти тоді що робитимеш? Я вас годую, одягаю, забезпечую…

Раніше я вступала в їхні скандали, але тепер уже перестала це робити. Безглуздо. Ось і зараз, я просто встала з-за столу та вийшла з кухні так і не закінчивши вечерю. Закрилася в кімнаті, ввімкнула музику, щоб заглушити крики з кухні.

Поїхати звідси! Якнайшвидше поїхати! І я ж можу! Мені виповнилося вісімнадцять. Ось тільки на що та як? Можна, звичайно, підробляти, але цих копійок не вистачить на те, щоб винаймати квартиру навіть навпіл з кимось, а гуртожиток мені не світить, адже я живу в цьому місті.

Незабаром крики стихли. Я почула, як грюкнули вхідні двері до квартири, мабуть це тато пішов, як завжди робив у такі моменти. Вимкнувши музику, я вийшла з кімнати і попрямувала до кухні. Там мама мила посуд, витираючи сльози.

- Мам, давай я помию, - запропонувала я.

- Ти так миєш, що мені потім перемивати доводиться. Не треба! - сказала вона. - Взагалі по господарству не вмієш нічого! Ось хто тебе заміж візьме таку, га?

- А хто сказав, що я туди хочу, мамо? Навіщо? Жити, як ви з татом?

- Ми з татом виростили тебе! Одягли, нагодували!

- І живете, як кішка із собакою. Мамо, чому ти не підеш від нього? Навіщо терпиш таке ставлення? - вкотре питала я.

- Піду! Ха! А куди я піду, скажи, будь ласка? Жити ми на що будемо?

- Мамо, у тебе диплом медичного університету. Так, ти не працювала за фахом, але медсестрою точно могла б влаштуватися. І я можу підробляти…

– І жити на ці копійки? Кому я буду потрібна? І що люди скажуть…

Це марно. Мар-но! Знову подумавши про те, що не допущу, щоб я мала такі самі стосунки, я пішла до своєї кімнати. Вже якщо я вийду заміж, то чоловік не поводитиметься зі мною так, як тато з мамою. А якщо буде, то я відразу ж розлучуся з ним!

Я ввімкнула комп'ютер. Звичайно полазила соціальними мережами, а потім… Я ж тільки подивлюся. Що такого? Ніхто не дізнається! Ніхто не дізнається, що я мало не напам'ять вивчила ті калька статей у мережі, в яких йшлося про Темного. Про Темнова.

Темнов Марк Євгенійович. Двадцять шість років. І справді тепер власник клубу “Авалон”, як і розповідала Ліза. Вночі в суботу на нього скоєно замах. Міліція працює. Зловмисників поки що не знайдено. І на цьому взагалі все. Зловмисники. Ха-ха. А він сам, цей Темний, Темнов, хто?

Я збільшила одну із фотографій. На ній Темнов сидить за столом у просторому та світлому кабінеті. На ньому біла сорочка із запонками, сірий піджак і навіть краватка. Чорне волосся акуратно укладене, квадратна щелепа чисто поголена, поза розслаблена, але не важлива, а така, знаєте, як на фото для якогось журналу про бізнес. Молодий успішний бізнесмен. Ага, звісно. Але якщо просто дивитися на фото, то можна і повірити. До того, як звернеш увагу на погляд сірих, наче грозові хмари, очей. Він і на фото такий самий, як я пам'ятала.

Фиркнувши, я закрила вкладку. Відкрила іншу, зайшла на сайт із улюбленим серіалом і, увімкнувши його, лягла на диван.

У серіалі бандити. Дев'яності. Розбірки. Стрілянина.

Я любила таке кіно та книги. Знаєте, це як заборонений плід. Можливість зазирнути в зовсім інше, діаметрально протилежне моєму життя. Але тільки на екрані, звісно. У житті я б ніколи... Ніколи...

Вранці я мала заступити на перше в моєму житті добове чергування. Медсестер у лікарні не вистачало, вона ж державна, а я непогано справлялася, ось і вирішили довірити, незважаючи на те, що практикантка. Цьому я була дуже рада. І взагалі вночі мені спало на думку проситися підробляти в неповну зміну на постійній основі. Тато, звісно, ​​буде проти. Мовляв, мені вчитися треба, готуватися до вступу до медичного університету і таке інше. Але я навіть аргумент вигадала. Адже вчитися краще і в теорії, і на практиці, правда?

Я рано встала, не спалося. Швиденько до душу, а потім до лікарні. Без сніданку, та й нехай. Не хотілося після вчорашнього перетинатись із батьками. Поснідаю кавою і он пиріжок у буфеті куплю.