Пролог

Дихання перехопило. Оформлена у білих та бежевих кольорах стильна зала дорогого ресторану хитнулася перед очима. Потім розпливлася, як і перелякане обличчя Каті, нашої хостес, що виглядала з-за широкої спини чоловіка, що увійшов до зали. Все розпливлось, зникло, припинило існувати. Все окрім цього обличчя.

- М-мене звати Тетяна, я - керуюча цим рестораном. Борис Юрійович буде на місці тільки за годину, - крізь стукіт пульсу у вухах почула я власний голос. - Можливо, я можу вам чимось допомогти?

Очі кольору грозового неба повільно пройшлися моїм тілом знизу-вгору викликаючи відчуття, що я стою перед ними голою.

- У тому, чим ти можеш мені допомогти, я зараз не зацікавлений, дівчинко, - трохи хрипкуватий оксамитовий голос звучав зневажливо та насмішкувато.

З очевидним натяком. В інший момент, почувши щось подібне від когось іншого, я образилася б, але зараз була просто щаслива.

Слава Богу, він не впізнав мене...

Хоча як би міг це зробити? Тринадцять років минуло. Скільки нас таких у нього було?

- Так що давай, поквап свого боса. Скажи, що Марк Темнов приїхав і чекає на нього і він відразу кулею прилетить - відповідаю.

- Добре, - видавила я, дивлячись трохи вбік.

Йому у очі не могла. Зовсім як у нашу першу зустріч, я не могла витримати погляд цього чоловіка. Він ніби в душу проникав. Читав її як відкриту книгу. Тиснув. Лякав. Розбурхував. А потім, після, уносив високо-високо, у те саме грозове небо. Все вище та вище. До зірок, що ховалися за хмарами. Сліпучих. Сяючих. Нескінченно прекрасних. Примушуючи бажати лише одного, щоби це ніколи не закінчувалося.

- А потім покажеш мені тут все, - сказав він. Таким тоном, що більшість людей навіть не подумає про те, що мають право відмовити. Більшість. Та не я. Вже не я.

- Вибачте, але в мої обов'язки це не входить, - я все ж таки зустрілася з ним поглядом.

Дуже-дуже постаралася витримати його та не відвести свій. А ще не виказати впізнавання. Не виказати емоцій. А ще не чіплятися ним за такі знайомі, незважаючи на роки, що пролетіли, риси обличчя. Високі вилиці, що стали ще гострішими, широкі стрічки темних брів. На лівій шрам, який її навпіл ділить. Тонкий, акуратний. Я шви сама накладала... У нього загалом багато шрамів. Я кожен із них пам'ятала, кожен любила. Новий – один. На правій скроні та нерівною лінією по всій правій частині голови. Що сталося з ним?

Таня, тобі що?

Різка лінія щелепи, трохи пом'якшена густою щетиною, різко окреслені чуттєві губи. Колись я їх так любила. Колись я так сильно кохала його.

- Що до твоїх обов'язків входить, а що ні, вирішую я, дівчинко, - пробасив Темнов, нависаючи, як гора, і давлячи поглядом так, що в мене перехопило подих.

Катя, що стояла за його спиною, була на межі непритомності. Я її розуміла...

- Ви не мій керівник, наскільки я знаю, тому вирішувати цього не можете. А тепер перепрошую, я мушу повернутися до роботи.

Кидати Катю з ним саму було нечесно і навіть жорстоко. Але я не могла інакше. Хотілося втекти. Сховатись. Зникнути.

З вискакуючим серцем я заскочила до себе в кабінет, замкнула двері і притулилася до них спиною. Ноги не тримали. Вся тремтячи я сповзла по стінці навпочіпки, обхопила коліна руками.

- Що так дивишся, Таня? Думала, скажеш, що залетіла і я одружуся? Ні, дівчинко, цього не буде. Сім'я не для мене. Тим паче діти. Та й взагалі між нами вже все. Погуляли й досить.

- Але ж я думала, що ми... Що в нас все серйозно! Що ти кохаєш мене!

- Кохаю? Ха… Це щось із твоїх дурних книжок? Кохання не існує, дівчинко. Сподіваюся, хоч тепер ти це зрозумієш.

- Але ж ти... Ми...

– Ти мені подобалася. Я тобі робив красиво, ти мені добре. Все чесно. І далі буде. Ходімо.

– Куди?

– Я тебе на аборт відвезу.

Минуло майже тринадцять років. А я все одно чітко пам'ятала, як звучав голос Марка, коли я прийшла до нього сказати, що вагітна, а він відправив мене на аборт. Вираз його обличчя пам'ятала. Чужий. Холодний. Без жодної емоції. Наче йому начхати. Хоча так воно й було. Йому завжди було начхати на мене. Це я просто не помічала. Він, Марк Темнов на прізвисько Темний, жорсткий, владний з тих, хто сам собі влада і закон і звик брати, що хоче. Колись він захотів мене та отримав. Використовував та викинув, як непотрібну річ. А я – дурна, наївна – закохалася в нього до нестями. Так, як закохуються лише один раз у житті. Вперше.

- Ненавиджу тебе! - простогнала я.

Затиснула рот рукою, щоб стримати схлипи, що рвалися з грудей. Замружилася, щоб не дати сльозам пролитися.

Всю мою істоту скував страх. Страх, який був сильніший за ненависть, що випалила вщент кохання до нього. Що, як він все ж таки впізнає мене? Що, як він дізнається про хлопчика з такими самими, як у нього, очима кольору грозового неба? Що, як він дізнається про свого сина?

Не дізнається! Пролетіли роки. Він мене не впізнав. Не пам'ятає ані імені, ані прізвища. Скільки нас у нього було? Десятки? Сотні? Не впізнає! І про свого сина теж не дізнається! Про сина, якого не хотів…

Я змусила себе повільно дихати. Потрібно якось заспокоїтись. Потрібно зателефонувати босу. Потрібно... Не думати! Не згадувати!

Але думки все одно помчали в минуле. І не у моторошний день, коли все закінчилося. А в той, коли все почалося.