Іван. Ася (9)

ВЕЧІР НАСТУПНОГО ДНЯ. 

ІВАН

Арсенія все ж дала свою згоду на зустріч зі мною на нейтральній території. А ще я достеменно знав – сьогодні її кавалер буде проводити час в іншій компанії. Якій? Байдуже. Хай собі сидить в обнімочку із комп'ютером хоч до ранку, головне — не з моєю дружиною. 

На годиннику вже дев'ята. Її й досі немає. А я сиджу за столиком дорогого ресторану і гіпнотизую вхід.

Замовлений мною столик розташований у куті. Світло приглушене. І це має свій плюс. Ні мене, ні мою супутницю не буде видно іншим відвідувачам. Ми будемо наче відгороджені від світу. Зможемо поговорити спокійно і не зважати на людей. А вони не заважатимуть нам.

Але про спокій говорити зарано. Хоч і вираз мого обличчя приховує емоції, цього вже навчило життя, у душі панує ураган. Хвилююсь як школяр, котрого батько сваритиме за двійку. Хвилююсь, щоб Ася прийшла, бо і так запізнюється. Хвилююсь, бо боюсь не сказати те, що варто було ще сім років тому. 

АСЯ

Робочий день минув швидко. Але це зовсім не викликало подиву. Ще б пак, коли кожна хвилина зайнята роботою і часу банально не вистачає на чашку кави, чого тут дивуватись. На годинник ніколи глянути не те, що подумати про щось окрім роботи. І ні, я не скаржусь. Навпаки – задоволена, що змогла швидко влитись в процес, колектив. За ці кілька днів я уже познайомилась із рештою колег та сформувала певну думку про кожного з них. 

До прикладу, Роман — з яким спілкуватись доводилося найбільше, працюючи його секретарем, більше не здавався підлизою. При першій зустрічі здавалось він ладен цілувати в зад Івана, аби про нього думали тільки хороше. Але виявилось, це його така манера спілкування. Він щиро цікавився та переймався за колег, піклувався. Дізналась я й що два роки тому чоловік втратив дружину та аби не збожеволіти мало не жив роботою. Спостерігаючи за ним, я ловила себе на думці, що він найменше підходить на роль шпигуна.

Тому хто міг зливати інформацію конкурентам все ще було не ясно. І це я мала дізнатись, аби остаточно залишити минуле життя у минулому та насолоджуватись новим. 

Попри втому, на робочому місці я затрималась. Довела все до розуму та підготувала на понеділок. А ще випила каву із  Сергієм. Хлопець засмутився, що у п'ятницю я не можу провести вечір із ним та всіляко намагався мене передумати. Він наполегливий — зрозуміла я. Такий свого не упустить. 

Ну, і аби повністю себе добити своїми двома вирушила на зустріч з Іваном. У цьому було два очевидних плюси. По-перше, прогулянка та втома, що накопичувалась у мені допоможуть швидше заснути. По-друге, таксі швидше доставило б мене у пункт призначення і часу подумати про щось у мене практично не було б. А так, неквапливо ступала я по тротуару і передивлялась на телефоні фото із власного весілля. Для чого це робила — сама не знала. Мабуть, хотіла налаштуватись на розмову від якої й сама не знала чого очікувати. Не знала про що говорити, як поводитись.

Ледве я переступила поріг ресторану, як до мене підійшов офіціант.

— Доброго вечора, пані! Столик на одного? 

— Ні, на мене чекають. 

— Звісно, ваш чоловік ось там. Щось бажаєте? 

— Бокал хорошого червоного вина. – відповідаю без роздумів та йду до Івана. 

Він помітив мене. Навіть, піднявся зі свого місця та чекав поки я дійду до нього. Тільки зараз, дивлячись на нього я усвідомила, що безбожно запізнилась. А він мене тут чекав. Не пішов. Одже, розмова того варта. 

— Вибач, хотіла прогулятись і не помітила, що запізнююсь. – присідаю навпроти нього і роздивляюсь обличчя чоловіка, з яким була одружена сім років. 

Символічно, але прийнявши рішення одружитись ми також зустрічались в ресторані. Цьому ж. І з того часу нічого не змінилось. Ні інтер'єр закладу, ні чоловік навпроти. Хіба що змужнів, подорослішав. 

— Зізнатись, я вже припинив сподіватись, що побачу тебе сьогодні. Щось замовиш? 

— Ні. Я вже замовила. – і одразу після моїх слів на столі перед нами матеріалізувався бокал вина.