Іван (7)

До свого кабінету прийшов автоматично, не розбираючи нічого навколо. Ноги знали куди йти, тому без проблем довели в пункт призначення. А от із серцем було важче. Душа рвалась в зовсім іншому напрямку. Але якісь залишки розуму підказували, що не варто іти до Асі  та з'ясовувати стосунки. Якщо так можна назвати цю чортівню, що твориться між нами. Наче обоє дорослі люди, а нагадуємо дитячий садок.

Але що вже маємо, з тим і доведеться жити. З цим доведеться і боротись. Мені.

Двері за моєю спиною зачиняються гучно, з розмахом. Такого гуркоту офіс ще не чув. Завжди стриманий і спокійний я, —  сьогодні пішов у відпустку. Невідомо на який час. Від своєї дурості та нерішучості минулої ночі хочеться вовком вити. Але це не вихід. На жаль, оспівування та жаль до самого себе вже нічим не допоможуть. Потрібно діяти.

Вгамувати емоції намагаюсь склянкою віскі. Одним махом випиваю і посудина з дзвоном знаходить місце на робочому столі. Так, напиваючись я краще собі не зроблю. Це факт. Втім, Ася ж якось прийняла рішення перебуваючи під градусом. То що, я не зможу щось вигадати? Звісно, зможу. Але доведеться добряче помізкувати. Голими руками її не візьмеш. А щоб закохати, так тим більше. Потрібно проявити фантазію. Згадати про кохану усе мені відоме.

Видихаю. Раз. Другий. Знову наповнюю склянку міцним заспокійливим і влаштовуюсь за столом. Вмикаю комп'ютер та знаходжу в його найпотаємніших надрах приховану від всього світу папку. Подвійне натискання на мишку та екран вкривають десятки картинок, зображена на яких тільки одна людина. Потягую віскі, що обпікає горло і роздивляюсь її. Може, хтось назве це мазохізмом, але не я. Мені потрібна вона. Потрібна бачити її обличчя, хай навіть, на екрані комп'ютера. Вона у моїй голові. Засіла у серці. Але коли її посмішка навпроти мене, стає легше. Вона мотивує. Змушує думати. Нагадує, що заради неї варто зробити усе можливе і не можливе. Варто гори звернути, лиш би Арсенія посміхалась. І не комусь там чи з ввічливості, а щиро. Тільки для мене. 

— Іване Михайлович.. – нерішучий голос Марти та звернення до мене, витягують з виру думок у неприємну реальність сьогодення. – Можна? – питає секретарка, переминаючись з ноги на ногу у дверях, але не заходить. Знає, що бос не в настрої, тому й не заходить.

— Заходь, раз прийшла. – зітхаю знову і тягну руку до склянки.

Очі Марти враз стають завбільшки з п'ять копійок. А може й більші. Здивована. Точно, вона ж ще не бачила мене за випивкою. Що тут поробиш, все буває вперше. Знала б вона причину цієї вистави, то не здивувалась би. Вірну помічницю шокувала б "Санта-Барбара", що розгорнулась прямо перед її носом.

— Сьогодні мене ні для кого немає. Взагалі. Навіть, якщо торнадо розпочнеться. – уточнюю одразу, щоб не з'явились потім причини мене турбувати. Знаю я ці питання "життя і смерті". Дрібниці в порівнянні з моїм. 

— А зустрічі? – нагадує руда. 

— На всі можливі, відправ мого заступник, решту, де потрібна моя особиста присутність, перенеси на два — три дні. – відмахуюсь від неї, як від набридливої мухи. Склянку тягну до рота і надпиваю добру половину. Не знаю для чого ошелешую помічницю ще більше, але байдуже. Що я – не людина? 

— Добре. Вам щось потрібно?  – запитує Марта, уже не зважаючи на мою несподівану та незвичну поведінку. 

Потрібно. Ледве не відповідаю я, але вчасно прикушую язика. Сенсу казати їй немає. Не принесе ж Марта мені на срібній таці Арсенію. 

— Ні. Вільна. – відповідаю, знову втупившись в екран. Як помічниця йде та зачиняє за собою двері вже не помічаю. 

Весь день, аж до вечора я провів у цілковитій тиші наодинці із собою та своїми думками. Аж дивно, як це ніхто не забажав поговорити з генеральним директором. Навіть, телефон не довелось вимикати. Та біс із ним. 

***

Наступного ранку мене окриляла думка, що ситуація ще не така плачевна, як може здаватися, на перший погляд. Ще не все втрачено. Як казала легендарна та улюблена поетеса Асі Ліна Костенко —  І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…

Натхненний я взявся за свої обов'язки з подвійним завзяттям, щоб виконати все, на що вчора було наплювати. Щоб швидше минув час до обіду.

***

Заходжу до приймальні, де працює моя дружина. Язик просто не повертається назвати її колишньою. І що ви думаєте? Працює вона. Як би не так – відверто фліртує з хлопцем із відділу програмного забезпечення. Неприємно. Неочікувано. Не встигли ще розлучитись, а вона вже собі нового чоловіка шукає. Активно причому. І як же мені в цю мить захотілось заявити, що вона все ще МОЯ ДРУЖИНА. Але ні, не можу. Бо ще накличу непотрібні емоції, як мінімум.

— Арсеніє, доброго дня! – Вітаюсь, уважно розглядаючи її обличчя. Завадив спокушати цього айтішника. Бачу по очах. Незадоволена, що завадив їх милій розмові. 

— Доброго дня, Іване Петрович. – відповідає Сергій, поки Ася мовчить. – Ну, я піду працювати. Зідзвонимось. – каже він МОЇЙ дружині.

А ця чорнява бестія посміхається йому, задоволено так. От же ж зараза. Може звільнити його? А що, під ногами плутатись не буде.

Киваю. Хай вже йде швидше. Зарплату отримує з не за розмови. Сергій швидко зникає за дверима. Пам'ятає, мабуть, в якому настрої був я вчора. Вирішив не гнівити. 

— Шеф, на зустрічі. – відповідає вона, поглядом вказуючи на двері мого заступника, як тільки залишаємось удвох.

— Я до тебе.

— Я вас слухаю, Іване.. 

— Повечеряємо? – питаю раніше, ніж вона встигає договорити. Паршивка грає свою роль. І як же добре грає, вдаючи незнайомців, колег.

— У мене плани на сьогодні.

— З ним? – лунає моє нікому не потрібне уточнення. 

— Хоч би й так. Маю право. – погоджується Ася, складаючи руки на грудях. 

— Байдуже. Скасуй. Нам поговорити треба. – звучить, як наказ моє прохання. Так, над делікатністю треба попрацювати, бо зараз її можна прирівняти до танку. 

— Про що? – і так щиро дивується, що хочеться вірити. Але я ж то знаю, і вона знає тему для розмови.