Ася (6)

Початок робочого дня був важким для мене. Стомлений організм прагнув відпочинку після ночі без сну, але отримував каву в особливо великих дозах. Як доживу до вечора не уявляю.

Єдина подруга уже сотню разів намагалась розпитати мене про мій стан та вигляд. Ох, як же свербів язик, але розповідати Марті правду я не квапилась — боялась, що ненароком проговорюся і про те, хто мій чоловік. Хай, навіть, і колишній. Вона ж і допомагала приховати сліди мого безсоння. 

Чесно кажучи, зараз Іван мене дивував. Вважала, що він забажає поговорити одразу як тільки помітить моє зникнення, як не в офісі то телефоном. Але від Івана не надходив жоден дзвінок чи повідомлення. А завдяки моїй балакучій подрузі я знала, що Іван ще не приїхав. Зізнатись, я вже вважала, що він і не з'явиться на роботу.

Але він приїхав. Схожий на примару, крокував до свого кабінету. І треба ж було нам зустрітись саме в ту мить, коли я вже взяла себе в руки та намагалась працювати. 

— Ви, Арсенія Кравченко? – чую незнайомий голос позаду себе та заклякаю на місці. Хто і чому мене шукає? Це запитання першим спадає на думку. Шкода втекти не зможу. Не до знайомств зараз. Та й розмов із мене досить. Мені б поспати. Хоч годинку. Обертаюсь до чоловіка обличчям і бачу перед собою.. Кур'єра, чорт забирай. Молоденький хлопчина у зеленій формі тримає розкішний букет троянд і не терпляче дивиться на мене. 

– Так. – киваю, розглядаючи квіти. Краса неземна. От тільки хто ж відправник цієї розкоші? І з якого приводу? 

— Це вам. – вручає мені троянди, одразу як я ставлю підпис про отримання. Хто б їх не надіслав, квіти заберу, не пропадати ж їм.

Кур'єр зникає з моїх очей. Натомість погляд притягує маленька записка.

Вітаю з початком нового життя! Шкода, що не поговорили. Сподіваюсь ще буде така можливість.

Твій новий друг – колишній чоловік

Довго здогадуватись хто є відправником цієї краси не доводиться. Адресатом міг бути тільки Іван, адже колишній чоловік у мене тільки один.

А ще було приємно отримати квіти, хай навіть подаровані вони з приводу розлучення. Посмішка, що заграла на моїх вустах, не була такою радісною, як могла здатись, на перший погляд. Вона викликана швидше полегшенням на моїй душі. Чому? Бо ніде правди діти, знаю, які почуття викликала в Івана. Знаю, що встиг закохатись у мене. А поцілунок минулого вечора тільки довів, що почуття його нікуди не поділись. І як людину, мені шкода Кримського. Адже не зі слів знаю, що таке не взаємне кохання. Тішить тільки те, що він зрозумів це. Прийняв як факт – я не можу відповісти взаємністю.

— Яка краса! Від залицяльників вже відбою нема? – увірвався бадьорий голос Марти в мої думки.

— Та ні. – хитаю головою, відводячи погляд від троянд. – Це від мого чоловіка. Колишнього. – одразу поправляю себе і дивлюсь на подругу. — З приводу розлучення.

— Де б мені такого знайти? – мрійливо питає вона і поглядає на записку. Мовчить, мабуть, читає. Я нічого не кажу на це, бо ж якоїсь таємної інформації там немає. І особа відправника не вказана. — Колишнім не дарують таких квітів. Може ви поспішили з розлученням? Дала б йому другий шанс.. 

— Яка ти романтична людина, Мартусю. Ходімо краще вип'ємо кави, поки мій шеф на зустрічі. — пропоную без вагань.

Все ж щастить мені сьогодні просто неймовірно – шеф на зустрічі до обіду, тому є можливість трохи побайдикувати та відпочити. Якщо звісно біганину до кавового апарату можна назвати відпочинком. А ще в компанії Марти я відпочиваю морально. Ще одним плюсом нашого спілкування є її балакучість та легкість з якою вона викладає міні досьє на кожного співробітника компанії. Тепер я зрозуміла чому Іван обрав мені саме цю посаду – секретарі завжди в курсі всіх чуток та подій.

Ох, і знову, куди не плюнь, в голові всі думки крутяться довкола Кримського. Ніби хтось на горі знущається з мене. Скільки років прожила з ним під одним дахом – стільки не думала про нього. А зараз що? Ще й доби не минуло, як покинула спільний дім, так все – пластинка думок наче заїла і далі не крутиться. Все ж совість з'їсть мене з середини, якщо не заспокоюсь в терміновому порядку. 

І заспокоїтись наче й вийшло. Разом із Мартою, що також користувалася відсутністю свого боса, ми йшли до кавового апарату на першому поверсі. І що? Тільки — но він щез із моїх думок, як на тобі – з'явився власною персоною. Один погляд на Івана і все, посміхатись більше не хочеться. Попри записку з якою наче все ясно, його погляд, як і вигляд розповідає набагато більше. Ні, Кримський ще не змирився. І мені стає страшенно шкода його. Страждає. Але, сподіваюсь, зрозуміє, що страждав би ще довше у незрозумілих і не потрібних стосунках зі мною. 

— Вибач, побіжу я. За обідом зустрінемось, гаразд? - кидає швидко Марта, бо ж одразу йде за Іваном — на своє робоче місце.

А от я працювати не поспішаю. Потрібно довести до ладу свої думки. Тому в черговий раз іду до кавового апарату та роблю улюблене лате. Звичайна кава уже не лізе, а от улюблена може трохи покращити настрій.

— Чому така красуня сумує? – звучить приємний чоловічий голос за спиною і я мало не посилаю до біса його. От що за манія сьогодні у всіх така – підходити до мене зі спини, коли я зовсім цього не чекаю? Обертаюсь до нього і натикаюсь на погляд пари карих очей. 

— День паршивий. – відповідаю чесно, розглядаючи знайоме обличчя. Ще вчора цей русявий хлопець, достатньо спортивної статури, забігав познайомитись із новенькою. Себто, зі мною.

— Знаю гарний спосіб його покращити. – посміхається Сергій. Треба ж у тому вихрі знайомств, що обрушились на мою голову, я спромоглася запам'ятати його ім'я.

Відповідь айтішника, звісно, банальна, але що вже поробиш. Схоже інакшого способу позалицятись до жінки він не вигадав. Але попри банальну відповідь, Сергій простягає мені шоколадний батончик. Дріб'язок, хоч і приємний. Схоже і він знає, що шоколад має властивість покращувати настрій прекрасній половині людства.