Іван (5)

Піти з кімнати було важко, бо бажання такого не було. Але я мав поважати її вибір та рішення. Таке собі благородство з мого боку. Хоч і не впевнений, що вчинив правильно. Хотілось поговорити, нарешті. Відкрити свою маленьку таємницю та відверто поговорити, розтавивши всі крапки над "і". 

Але сьогодні я облишив надію побути ще хоч трохи з Асею, торкатись до її ніжної шкіри та вдихати запах її тіла. Відклав розмову і пішов приймати міри, аби заснути цієї ночі, не пригадуючи щосекунди наш поцілунок. 

Після склянки нерозбавленого віскі та тривалих роздумів, ноги самі мене несли до дверей її кімнати. Тричі приходив, але так і не увійти. Кожного разу стояв під дверима, за якими горіло світло. За дверима бачив світло, тому здогадувався, що Арсенія, як і я не може заснути. За дверима панувала тиша. Мабуть, якби почув хоч щось, то наважився б зайти.

Кілька годин потому, коли народжувався новий день, а весняне сонце готувалось пробуджувати усе живе, моя душа катувала себе думками про розмову на яку я так і не зважився. Здавалося, що вона може змінити? Тільки згодом виявиться, що проста відвертість здатна змінити життя.

Сон став порятунком від самобичування, але не на довго. Темрява, що огортала мою втомлену душу та тіло почала розсіюватись. З'явилась вона – моя кара та подарунок в одній особі, – задумана та рішуче налаштована. Ася торкалась своїми теплими пальчиками до мого обличчя, довго вивчаючи його, наче хотіла зберегти в пам'яті кожну рису лиця. Ніжний дотик її вуст здавався таким реальним, що відкрий я зараз очі – дружина стоятиме тут - у моїй спальні. 

Щось підказувало мені, що побачені увісні події відбувались насправді. Я вперше за чотири роки порушив традиції свого ранку та не пішов на пробіжку, а не рухаючись вивчав білосніжну стелю спальні.

Будильник дзвонив напевно раз п'ятий, але я не зважав. Бажання вставати не знаходилось. Взагалі будь-які бажання не приходили. Тільки обов'язок та відповідальність змусили перекотитись на інший бік ліжка і носом уткнутись в якісь бумажки, акуратною стопкою зложені на другій подушці. З цієї миті думки про роботу вилетіли з голови. 

Ось тоді то й у мене стали повертатись емоції та сили. Так різко із ліжка я підривався вперше. Їй богу - кинь хто найотруйніших змій чи павуків, я вставав би повільніше. Сон як рукою зняло, бо ж у руках опинились ті самі документи на розлучення, що правда із змінами. Тепер там красувався підпис, уже мабуть правильно говорити, колишньої дружини. Це було очікувано. Але від такого усвідомлення краще не ставало. Десь у душі жевріла надія на спільне майбутнє. Тільки зараз її не стало. 

Але найбільший сюрприз був попереду – про це свідчив акуратно складений вдвоє аркуш. Розгорнувши його, я все ніяк не наважувався пробігти очима по чітко виведених словах, які Арсенія залишила мені.

Відтягуючи неминуче, старанно голився та збирався на роботу. За дверима моєї спальні панувала тиша, тільки тихий шум на кухні свідчив про те, що я не сам. Прихопив непрочитаний лист від дружини та помчав на кухню, сподіваючись, що отримаю пояснення з перших уст.

Яким же великим було моє розчарування. На кухні порядкувала Віра Петрівна. Помітивши мене вона заусміхалась. Ця жінка завжди зустрічала теплою посмішкою та балувала смачною домашньою їжею. Вона не втручалась у життя господарів, за що окрема їй подяка.

— Доброго ранку, Іване. Ви сідайте, сніданок вже готовий. – підштовхувала оторопілого мене домогосподарка до столу.

— Покличте Асю до сніданку. – попросив, стискаючи в руці лист. Сподівався, що читати його не доведеться і за п'ять хвилин до столу спуститься моя красуня - дружина.

Віра Петрівна повернулась швидко, але казати щось не поспішала. Я сверлив поглядом лист і мовчав. Їсти так і не розпочинав, хоч аромат вабив.

— Її немає у кімнаті. – повідомила домогосподарка. Мій погляд метнувся на неї. Жінка опустила очі. — Речей теж.

Кулак стискався все сильніше і сильніше. Гепнув по столу, від чого посуд затрясся, а Віра Петрівна підстрибнула на місці та тієї ж секунди зникла з кухні, наче й не було її тут.

В душі клекотали злість та образа. Ні, не на Асю. Вона зробила те, що вже давно хотіла. На себе. Не будь я таким дурнем, ранок розпочинався інакше. Життя було б інакше.

Іванку!

Якщо ти читаєш цього листа, це означає тільки одне – я знайшла в собі сили подивитись правді в очі та зробити свій вибір.

Наш шлюб не приніс жодному із нас щастя, тому вважаю правильним поставити у ньому крапку. Тим більше, що на розлучення ти погодився. Будь-які намагання зберегти те, чого і так не має вважаю марними. Не варто було тішити себе ілюзіями та існувати в одному будинку як сусіди стільки часу.

Можливо ти зараз злишся, бо я вчинила як боягузка і втекла з першими променями сонця. Але не знаю, чи змогла б дивитись тобі в очі. Мені соромно. Соромно за свою поведінку не тільки цього вечора, а й взагалі.

Не знаю чи вийде у нас стати друзями – парою ж не стали. Але прошу не ображатись. Якщо зможеш. Я виконаю свою обіцянку і продовжу працювати у компанії. Допоможу тобі в пам'ять минулого.

Ти хороший чоловік. Вірю - одного дня ти знайдеш жінку з якою зустрінеш старість, роститимеш дітей, няньчитимеш онуків.

Дякую тобі за все.

І пробач.

Ася

Прочитав її лист, а далі все як в тумані. Я був розбитий.Із середини. Відчуття подібні до операції на серці – без наркозу та знеболення. В чомусь Ася може й дійсно права. Але помиляється в одному – крім неї поруч з собою не бачу жодної жінки. Це її місце. Тільки її. Більше ніхто зе зможе його зайняти. 

Кожен зустрічний працівник вітався, а я і слова не міг вимовити. Чи просто не хотів. Страшенно бажав тільки напитись. Або прокинутись від цього дурноватого сну і бігти до дружини – зізнаватись у коханні та благати, щоб не залишала мене. Правду кажуть, коли втрачаєш, тоді й починаєш цінувати..