Ася (4)

Вистава, яку я так старанно планувала дорогою до дому з тріском почала провалюватись ще на етапі підготовки. Планувалось, що я вип'ю зовсім трішки, аби було чутно, що пила. Але трішки, несподівано для мене, перетворилося у майже цілу пляшку. Добре хоч на ногах стояти могла. Ні, все-таки не можна мені алкоголю. Цей підлий напій завжди має один і той самий смак, а от пригоди на дупу знаходить різні.

Дякувати Богу сьогодні мене понесло шукати пригоди в товаристві Івана, якого все ще хотілось провчити. Не знаю чому вчепилась через дрібницю по суті, але відступати не бажала чи то я, чи то таргани в моїй голові.
З таксі виходила уже босоніж, благо йти по доріжці, вимощеній плиткою було не важко, хоч і прохолодно. Не літо ж на дворі, а всього-на-всього весна.

Уже в будинку просто кидаю туфлі, які викликали захват у магазині та ненависть весь день, що я їх носила на своїх бідолашних ніжках. За це і випиваю одразу з пляшки, притулившись до найближчої опори – стіни.

З язика зривається веселе "Іванку! Я вже вдома". Але не знаю чи він почув це. 

Мабуть, мої туфлі та сумочка своїм падінням зчинили більше галасу, ніж я собі уявила, адже вже за лічені секунди переді мною стояв Іван. Придивляюсь до його виразу обличчя і посмішка сама собою розпливається на моїх губах. Злий. Саме те, що треба. Нехай біситься. І треба ж таке, він дійсно злиться. Прямо як справжній закоханий чоловік.

Не знаю, що зі мною таке робиться, але розмова йде зовсім не так, як було задумано в моїй голові. І це бісить вже мене. Але Бог з ним. Треба чапати у ліжко, поки веселі тарганчики в моїй голові не потягнули мене за язик і я не бовкнула зайвого. Хоча ні, вже бовкнула.

Знаю ж дурепа, як Іван ставиться до мене. Чи ставився? Було діло, він намагався завоювати мене, от тільки мені було по цимбалах. Не до нього якось було. Переживала я тоді зраду Сергія і майже зневажала увесь рід чоловічий. Всіх рівняла до одного. А от Іван, здається встиг закохатись в мене. Сподівалась, що ні. А коли він став пропадати на роботі, то й упевнилась в цьому. Хоч, слід визнати, компанія Кримського мені подобалась. З ним було легко..

Загалом швидко втекти не виходить, бо до вух все ж долітає відповідь поки що ще мого чоловіка. І якось через неї, ступаю не туди. Загалом штормити мене починає з боку в бік. А потім і крок зробити нормально не можу. Схоже випитий алкоголь вже забирає у мене контроль мого тіла.

Я ж уже бачила як феєричну упаду в низ, перелетівши перило. Але Іван як доблесний лицар рятує мене від падіння зі сходів. Підхоплює на руки та несе у спальню. Була думка звісно протестувати, але залишки розуму підказували не пручатись, а навпаки дозволити йому віднести п'яненьку дружину в її ліжечко. Що й було зроблено. 

Поки мене як героїню якогось романтичного фільму несуть у спальню, роздивляюсь чоловіка. Високий і чорнявий він наче зійшов з екрана телевізора, такий собі східний красунчик, дарма що українець. Темпераменту такого запального, правда, нема. А може це я не помітила, бо погано знаю людину з якою живу під одним дахом. А ще такий турботливий. Вже й не злиться, навпаки непокоїться, щоб лягла спати, не вбилась дорогою до ліжка. 

— Знаєш, я такою сукою себе відчуваю.. – ділюсь переживанням, яке він пропускає мимо вух. Справді відчуваю себе останньою поганню, що не варта такого чоловіка. Інколи я думала про це. Знала, що він самотній, позбавлений ласки та любові. Але переступити через себе не могла, не могла обманювати ні його, ні себе. Лишень щиро вважала що не потрібна дружина йому, така як я. Кримський гідний іншої, кращої, закоханої у нього жінки. 

— Хочу. – погоджуюсь одразу. Не тому, що голодна. Ні, вечеряла ж нещодавно. Мені раптом захотілось побути ще трохи з Іваном. Відчути себе потрібною. Хай навіть, він просто принесе мені вечерю. 

Як там казала Марта? Не чоловік, а мрія. Таки правду вона казала. Жінка мало не приповзла додому, а він без зайвих сцен та слів, вкладає спати, ще і їсти принесе. 

І тепер, знаючи що ще одна вечеря сама прийде до мене. Один з тарганчиків запрошує мене у ванну. А прийняти душ це хороша ідея. Освіжуся, протверезію врешті-решт і буду себе поводити нормально. А то мало який коник викину. А потім ходи та помирай від сорому.

Ось тільки чудити починаю одразу після думки про душ. Роздягаюсь без краплі сорому перед Іваном, що ще не встиг за двері вийти. Краєм ока помічаю – Кримський здивований моїм міні стриптизом, але здається зовсім не проти подивитись далі. Хоч і приховує це, тікаючи на кухню.

Під душем стою хвилин п'ятнадцять змінюючи температуру води з холодної на теплу. Коли вважала, що більш менш протверезіла, стала ніжитись під теплою водичкою поки та не здалась окропом. 

Але переді мною постала нова проблема, як тільки но вирішила виходити з ванної. Так захопилась реакцією Івана на себе, що ні халату, ні будь-якої одежі не прихопила. Рушник став моїм рятівником, біда от тільки що ледве прикривав мою п'яту точку. Сподіваюсь, мій чоловіченько ще не повернувся з вечерею. 

Ага, як же ж. Кримський вже тут власною персоною. Все сьогодні йде на перекосяк. День такий чи що? 

— Квіти? – відверто дивуюсь, бо знаю чиїх це рук справа. І це дивує ще більше. Поглядаю то на нього, то на букет. Не розумію, наче не свято, день народження ще не дуже скоро, приводу наче нема. — Хіба свято сьогодні? 

— Ні. Просто сюрприз. Хотів зробити приємно. – відповідає він щиро. Я ж бачу якими очима він на мене дивиться. І куди саме дивиться. Як загіпнозований він не відводить погляду поки йду до квітів. 

— І чого ж ти такий хороший? – зітхаю, притискаючи  до себе букет. 

— Який є. – пожимає плечима Іван і продовжує пожирати мене очима. Цікаво було б дізнатися про що він думає зараз.

Хочу вже дякувати за квіти, але помічаю конверт. Що там? Чи це не від нього? Певно від нього, раз так спокійно спостерігає за моїми діями. Відкриваю і читаю папери, що в середині. Документи на розлучення? Серйозно? Так швидко.. Нічого собі оперативність. Вранці про це говорили, а зараз вже готово. І підпис поставив. Не чекала я такого. От чесно. Думала, буде затягувати. Ніби ж закоханий був. Але раз підписав, значить не кохання то було. Це ж добре?!